Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата. Інтригани, Тетяна Гуркало

розділ 27

А потім він воскрес

 

Якщо чесно, Віце в Івіля вірив. Вірив, що він правильно зрозуміє натяки, що прослизають у розмовах, і постарається зробити саме те, на що Вісце і розраховував — зловити, утримати, а потім довго і нудно випитувати таємниці на своє задоволення. Може, навіть із застосуванням тортур.

Бога-лиса він навряд чи сприймав як силу, здатну йому в цьому перешкодити. Адже Вісце ясно сказав, що втручатися безпосередньо він не може. Чи не ризикне. А в Івіля за спиною красувався демон, якому начхати було на якусь ефемерну рівновагу. Демон, який робив його сильнішим за будь-кого. Демон, який більш-менш успішно розігнав своїх родичів, хоч і з'їв купу народу. Демон, через якого імперія так довго не наважувалася втручатися у справи мініатюрного, порівняно з нею, королівства.

Загалом, бачити Івіль мав певну картинку. І діяти, орієнтуючись на неї, а зовсім не на казки про божество, яке сильніше за демона, просто боїться щось там порушити.

Для Івіля подібного страху не існувало. Тому що спочатку сильні повинні відібрати щось у слабких, а вже потім дивитися, що сталося і що тепер робити з усім цим. А якщо щось божеству навіть не належить, воно витрачає на це свою силу, але при цьому не ризикує вигнати нібито слабке інше божество… то перше божество напевно своїм посланцям бреше.

З погляду Івіля, саме так і є. Тому що такий його світ та іншого він просто не бачить.

І коли Лис в черговий раз сказав, що час, і відвісив копняка, щоб не промазав, Вісце точно знав, куди потрапить. Не дарма ж сказав, що найпростіше втілюватися в тіло, яке було схоже на попереднє. І що саме такі тіла насамперед і притягують, а вже потім можна дивитись, наскільки воно підходить. Мало що, раптом схожа людина надмірно молода або, навпаки, стара.

А вже про те, щоб притягнутий Вісце не зміг відразу забратися, Івіль зі своїм демоном подбали. Не дарма ж драконів умудрялися ловити. І що їм якийсь там божественний посланець, котрий насправді просто людина, з подарованою божеством в енергією? Та ніщо. Адже дракони теж енергія, розумна. А ще її набагато більше.

Правда, Вісце не думав, що це буде так боляче. Його ніколи раніше не тягло мало не насильно в тіло, не даючи озирнутися. Не намагалося зім'яти в щось компактне і не накривало чорним ковпаком, ніби відрізаючи повітря, та й саму можливість ожити.

І на кілька довгих миттєвостей Вісце застряг у розумінні, що перемудрив. Сам себе обдурив. Не подумав про те, що те драконя судомно намагалося прийняти форму, розправитися з компактної грудки, яка містилася в скриньці.

А потім він воскрес і задихав. Судомно, до болю у грудях. Спробував смикатися, але був надмірно міцно зв'язаний. Очі відкрити теж не виходило. І Вісце не відразу зрозумів, що це неможливо в принципі, бо це тіло, як і попереднє, давно розучилося бачити та й ворушитися. Воно і дихало ледь помітно. І було майже мертве.

Та й Івіль виявився зовсім не дурним. Навіть якщо він і приводив якісь тіла у відносний лад, то не це. Робити щось для Вісце він не збирався.

Ну, тим краще.

А посміятися можна і подумки. Тому що, схоже, у Віце все вийшло. І тепер він дуже здивується, якщо побачить у дзеркалі не те, що очікував.

А пастку, плетіння, що зв'язують та й усе інше, що заважає, можна використовувати собі на користь. Енергія у цьому випадку взагалі зайвою не буде. Хоча тіло практично таке саме, як і було до чергової смерті. Отже, не доведеться переробляти себе і довго звикати. Як ходять ці ноги та тримають ці руки Вісце вже знав. Відчував.

І як швидко привести все до норми, знав також.

Тому Вісце перестав смикатися, задихав розміреніше і спокійніше, розплітаючи в напівдрімоті плетіння і забираючи собі з них енергію.

Івіль, таки, виявився не дуже гарним магом. Вісце навіть не доводилося відокремлювати потрібну енергію від невідповідної, дарованої демоном. Тому що всі пастки та пута, окрім тієї, що притягувала та замикала драконів, були зроблені якимсь водником. І очевидно в імперії. Бо демоном від них не пахло.

Ну, чи Івіль не розмінювався на такі дрібниці, як утримання людини. Адже дракони набагато грандіозніші.

Цікаво, як би він відреагував, дізнавшись, що Вісце, якого тоді звали інакше, одного дракона зумів стримати в одиночку? Причому він тоді був зовсім не в силі.

Так, цікаво.

Шкода, що на це йому натякати не можна було.

 

 

Зір з'явився, якщо вірити відчуттям, за кілька днів. Чи три, чи п'ять.

А якщо відчуттям не вірити, а просто порахувати удари серця і згадати, як усе було раніше, виходило, що минуло не більше години.

Але відчуття з розумом погоджуватися не бажали й у свідомості, як птах крилами, билася панічна думка про те, що він уже безнадійно запізнився і тепер можна не поспішати. Тому що рятувати вже нема кого.

Паніку Вісце швиденько задавив. А може, просто загнав кудись на задвірки свідомості. Часу на те, щоб панікувати в нього точно не було.

Потрібно було, перш ніж хтось помітить, що тіло ожило, вибратися з того місця, де це тіло знаходиться. А це, мабуть, буде не так і просто. Ну, не міг Івіль покластися на лише амулети, куплені у когось в імперії. А значить, є і сторожа, і замки із засувами, і товсті стіни.

Можливо, тут, є так лисячі ходи. Але Вісце вирішив думки про них поки що відігнати подалі, слідом за панікою. Тому що розслаблятися та розраховувати на допомогу теж було не можна.

Треба було вибратися самостійно. Знайти затишне місце і привести тіло, близнюка попереднього хлопчика, до того стану, в якому воно буде здатне утримати меч, завдати кілька ударів і прожити достатній для цих дій час.

Довше воно все одно прожити не зможе, навіть якщо Вісце його щадитиме. Та й сенс? Розуму в цього хлопчика не більше, ніж у попереднього. А в попереднього його взагалі не було. Адже це навіть не безумство. Це просто вбивство. Прокляте збочене вбивство, у якому тіло вбитого залишається дихати і зображати подобу життя. Чекаючи на той момент, коли прийде вбивця і займе порожню оболонку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍