Олександр Аркадійович Сидоренко - Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко

мовчанки, нічим важливим з ними не поділишся! Якби удав, що вітає глядачів «1+1», й радісно прокричав перехожому «С Новим годом!», той би, певно, не ричав, а відповів щось добре. Гуллівер струсив мокрий сніг із сідниць, перевірив, чи далеко від нього обидва пітбулі, й пішов далі, намагаючись видобути сльози, щоб виплакати найважче. 

* 

Гуллівер знову дійшов думки, що треба звернутися до аудиторії. Раніше Іра вже б до сказу довела, вимагаючи окремих вертикальних відео з привітаннями до Різдва, Нового року, Миколая, просто свят. Й так, щоби син був на колінах, й так, щоби на різних локаціях, й так, щоби щиро, просто, зрозуміло й весело! 

«В мене є лише пісня. Єдина. І я вже звертався до слухачів з проханням підтримати її — проскочило майже непомітно. Тобто не зайшов пост, не зіграв, не пролунав, сконав у пісок. Треба щось нове, — думав Ваня, доїдаючи батончик. — Слід було брати два. Отак пошкодуєш грошей, то страждатимеш знову». 

 

«Так, схаменися, зберися, треба терміново рятувати кар’єру. Звернися до людей, розкажи, що лишився сам. Не звинувачуй Гєну, бо тоді він не переправлятиме дзвінки. Просто натякни, що лишився сам. Й потребуєш допомоги аудиторії, більше звернутися нема до кого. Все, далі — край, рятуйте. Як подумати, то й сенс рок-пісень полягає в тому, що вокаліст зізнається в тому, що він тоне. Якийсь реп повідомляє про те, що герой випливає і всім слід ховатися, а от рокер завжди тоне». 

А якщо вилізти на дах й дійсно стати до краю? О! Гуллівер зупинився, поліз до кишені й вимкнув пісню — треба саме зараз відзняти відео: заспівати акапельно приспів й оголосити про збір коштів. Зняти сьогодні ж, просто зараз, бо назавтра він обов’язково вигадає якусь причину, аби цього не робити. Спонсором цієї витівки буде «Первак»! Поки він тримає, треба робити! 

І з першого ж дубля, бо телефон сяде. Другого дубля може й не бути! Зовсім як у тому анекдоті про «Я люблю хеві-метал». Зовсім як… Ваня здригнувся. А ТСН обов’язково згадає переможця «Таланту», який зістрибнув з даху в прямому ефірі. Фейсбук закриє таку трансляцію за годину, інстаграм теж. Але ж хтось із тих тисяч підписників не спить, хтось збереже відео! 

Воно точно пошериться, от тут жодних сумнівів не має бути. «Брррр. А я… А чи готовий я розповісти їм про те, що знаю, як зробити «Гуллівера» хітом, померши в прямому ефірі?» — Ваня затрусився і знову згадав анекдот: «Я люблю хеві-метал. Я завжди любив хеві-метал. Я слухав тільки хеві-метал. Хеві-метал — моє життя. І цей запис зробить мене легендою». 

Та ні… Трусло ж. Але стати близько до краю й попросити допомоги — зробити рукою, наче краном, панораму з даху. З красивого даху. Раптом — ідея: треба це зняти у новому синьому будинку, в якому, за легендою, мешкав Йоан. З новобудови, що стоїть над лісом. Там красиво: сніг на деревах буде видно, двадцять другий — це тобі не дев’ятий, пафосу набагато більше. 

Гуллівер прискорився, на ходу добираючи слова: «Привіт всім». Ні, краще прямо: «Здрастуй». Ні, треба якось неофіційно. Наприклад, спочатку приспів, дивлячись не в камеру, а на ліс. І тут, саме тут панорама — він провів долонею навколо себе, уявляючи картинку. Можна спочатку розвернути телефон екраном від себе, аби селфі-камера показувала ліс, а коли вже доспіває приспів, то можна й до себе обертати. 

І так, щоби обов’язково в кадрі було видно, що він стоїть на самому краю, що далі вже нікуди. А потім, після «йди до мене, йди», можна витримати паузу й у селфі-камеру сказати… Сказати: «Знаєш, все позаду. Сьогодні я лишився сам, зовсім сам. І я починаю все наново. Нова музика, нове життя. І все попереду. Підписуйся, тримай зв’язок». Та боже збав канючити в людей коменти, як роблять всі. Ні! Тут сама ситуація вимагає коментаря: «Тримайся, Ваня, ми — з тобою!». 

Так, саме так! Тепер нічого б не забути! Він ледь не біг до новобудови, яка вже височіла зліва в тумані. Гуллівер повторював тези й притримував у кишені пляшку, аби вона не била по стегну. Доп’є потім, зараз треба зібратися — трохи п’яного вигляду не завадить, це ж рок-н-рол, всі так люблять обсмоктувати пияцтво рок-н-рольщиків. Хоч би все добре вимовити. Й телефон — телефон щоби витримав. Гуллівер стиснув його в кишені — ну чому він не купив собі портативку, чому сьогодні витрачав стільки заряду на фігню? 

Якщо зараз усе вимкнеться, це означатиме, що й сам він сів у нуль. Бо завтра він цього не зніме, тупо не зважиться! Дія горілки закінчиться, карета перетвориться на гарбуз, форейтори — на щурів, а Гуллівер — на Ваню! На Ваню, який завжди усього боїться, на Ваню-трусла, який навіть узбеку на базарі в пику не харкнув за жахливий жарт! 

* 

На вході у новобудову, звичайно, був відеодомофон. Ваня заздалегідь віддихався й розім’яв м’язи обличчя, аби скидатися на впевненого у собі мешканця нового будинку з вікнами на ліс, будинку з чудовим дитячим майданчиком та підземним паркінгом. Будинку, в якому йому ніколи не жити! Або жити, та для цього треба багато зробити, й перший крок — відео, тизер нового проєкту, трейлер Гуллівера! 

Ваня дивився у віконечко, чекаючи на зв’язок з консьєржем, аж тут раптом двері клацнули — невже йому пощастило та його впустили? Або хтось саме зараз виходить на вулицю? Та ні. У дверях показався мордатий дідусь і характерним недовірливим поглядом подивився на Ваню ледь не нарівні — високий, падло. Й впевнений у собі. 

— Ви до кого? — спитали в нього ніби й ввічливо, але з певним викликом — ніч, спокій, а тут ходять різні. 

— Я на дев’ятнадцятий, ключі вдома забув, — почав Гуллівер розповідати легенду, згідно з якою він приїхав на свята в гості до мами, яка спить, ключі від квартири є, а від під’їзду щось не спрацьовує. 

— На дєвятнадцатом ніхто не живе. Там одін хазяїн, єщьо нє в’єхал, — посміхнувся консьєрж й почав зачиняти двері. 

Ваня встромив ногу у шпарину між одвірком і дверима, й кросівок чвакнув так, ніби хтось із вікна вилив відро помиїв. 

— Так що мені робити? — крикнув він, зірвавшись на тривожний фальцет. Одразу згадався давній анекдот про хлопця, який намагається потрапити до жіночого гуртожитку музучилища й по черзі називає комендантці на прохідній різних студенток, а та у коді відповідає: «Єбітє хор». 

— Гуляй звідси, — відповів захеканий дідусь після паузи, протягом якої він своєю ногою випихав Ванін кросівок на вулицю. Двері м’яко гупнули металом зі спеціальною гумою по краях. Ваня подивився нагору й попрощався з красивим дахом. Він дістав з кишені пляшку, випив і подумав, що там двері на дах надійно зачинені. Тобто не дуже й хотілося. Та й темно буде, камера ліс у темряві не зчитає. 

— Хуй сосі, — сказав і дорогим дверям, і високому охоронцю, і синьому будинку, та розвернувся йти до себе.