Дар'я Бура - Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

Телевізійні репортажі та включення Ірини завжди несподівані, шокуючі і справжні. Часто не вистачає часу на підготовку. Треба швидко приймати рішення, які виявляються доленосними. Час вимірюється хвилинами і секундами.

Завершивши пряме включення, група зникала, а за кілька хвилин на їх місце вже приїздили з перевіркою. Але і сама природа, і місцеві жителі, й навіть обставини були на боці правди і журналістів, попереджаючи та захищаючи. Невідомо, чим би завершилася перевірка на ворожому блокпосту, якби не проїжджаючий великий автобус, що у клубах диму і пилу дав змогу водієві швидко розвернутися і стрімко поїхати в інший бік.

Якось Ірина вирішила повечеряти в одному з місцевих закладів. Скучила вже за чимось смачненьким, а готувати не було можливості. У невеличкому ресторанчику затишно і людно. Вона вибрала собі столик у самому кінці літньої тераси. Жінка замовила їжу й заглибилася у думки, не помічаючи нікого навколо. Потім подали замовлені страви, але поїсти Ірина не встигла. Поряд неї сиділа компанія з трьох чоловіків, які вже понад півгодини не зводили очей із молодої красивої жінки з золотими кучерями. Ірина не змогла проковтнути свій салат, який застряг у горлі, почувши пропозицію від незнайомців. Вони хотіли, щоб вона приєдналася і гарно провела з ними час, спробувала алкоголь чи щось цікавіше, наприклад наркотики. Тон пропозиції нагадував не запрошення, а наказ. Ірина оглянулася навколо, помітивши, що всі відвідувачі кудись раптово зникли, а разом із ними й офіціанти. Очі незнайомців палали дивним вогнем. Здавалося, чоловіки були «під кайфом». Ірина не підводила очей, боячись роздратувати звірів. Інакше не можна було назвати тих осіб, які сиділи навпроти неї. Жінку врятувало лише те, що приїхало таксі й чоловіки почали збиратися. «Живи, мала!» — кинув на прощання один із них.

Робота журналістів ставала з кожним днем все більш небезпечною, але це не спиняло. Навпаки, мотивація зростала з кожним днем. Молода українська армія, становлення якої відбувалося на очах у всієї держави, надихала Ірину на нові сюжети. Перші дні війни, перші бої та перші смерті. Журналістка бачила палаючі очі юнаків, які у свої двадцять із гаком років захищали Україну — державу, яка розділилася на два світи. В одному йшла війна. А в другому її не існувало. Тривали бої, всюди працювали снайпери, смерть ховалася за кожним кущем, а молоді бійці гордо дивилися їй прямо в очі. Двадцятишестирічний боєць давав Ірині інтерв’ю, весь час закриваючи її своєю статурою, бо кожної миті міг спрацювати снайпер. Погляд солдата був теплим і турботливим, окутував Ірину, наче батьківська ласка в дитинстві. Поруч із ним Ірина почувалася маленькою дівчинкою, життя якої було у повній безпеці навіть за кілька метрів від самого епіцентру пекла. Чесними, справжніми і щирими — такими побачила Ірина молодих бійців. На війні не було часу для притирання характерів, довгого порозуміння і з’ясування стосунків. Команда формувалася з першої комунікації, першої зустрічі, бо кожна хвилина могла коштувати життя.

Підтверджував висновки Ірини і ротний командир — дорослий і бувалий військовий. У його голосі відчувалися нотки захоплення й поваги до своїх бійців. Навіть військовому з досвідом було важко зрозуміти, чим керувалися ці молоді хлопці, вибираючи війну замість мирного і спокійного життя. Молоді, красиві, здорові, успішні чоловіки свідомо робили крок у небезпеку і кожного дня здійснювали героїчні вчинки. Солдати ризикували життям, кидалися під кулі, рятуючи побратимів, виконували складні операції і у свої двадцять років вже встигли побачити смерть. Біль, смерть, поранення і каліцтво не спиняли їх, а робили ще сильнішими. Командир не стомлювався повторювати, що головна цінність армії — це люди та їх життя.

«Хлопці, біжіть, я прикрию!»

«Вітя, відкрий очі. Що ж ми мамі твоїй скажемо?»

Схилилася над пораненим медсестричка.

«Я інтернатівський. Моя мама — Україна. Скажете, що любив її дуже».

Пішов дощ. То мати-Україна плакала за своїм сином, який у двадцять один рік злетів на небо. Своїм життям Вік­тор урятував сімох побратимів. Такі історії навічно карбуються у пам’яті.

Погані новини завжди приходять невчасно, застають зненацька. Та хіба можна підготуватися до смерті?

«Нещодавно бачилися... Годзіла... не про те говорили, не про те... А тепер тебе вже більше немає. 120-міліметрова міна. Світла пам’ять тобі! Не шкодуйте для близьких, друзів теплих слів, обіймів і просто для людей. Завтра може не настати, завтра вже може нікому буде сказати добрі слова та нікого обійняти...»  — розповідає Ірина.

Кілька хвилин вона просто плакала у слухавку, не могла говорити і стриматися. Її колега-журналіст мовчав, не знаходячи слів. Ніколи не бачив Ірину слабкою, але не цього разу. Зазвичай, у такі моменти жінка ціпеніла, не могла стримати сліз. Але плакала відкрито, ховала очі за великими темними окулярами. Ірина не звикла плакати вголос, бо ще з дитинства навчилася бути сильною, дорослою і стриманою. Але все частіше і частіше вона бачила і чула те, що не варто було б. Найжахливіше — це відчуття, коли рвалися снаряди. Неможливо було розрахувати, куди вони потраплять. У смерті не існує заданої траєкторії.

Ірина не має права показувати свої почуття. В ефірі потрібен черговий сюжет — досконалий та ідеальний. У мирному Києві чекають на результат, який кожного разу має перевищувати попередній випуск. Ірина, як головна у групі, має бути зібраною, стриманою і спокійною, незважаючи ні на що. Красива жінка і професійний журналіст повинна бути навіть занадто суворою і жорсткою, коли справа йде про безпеку. На війні немає часу обговорювати накази, їх можна лише виконувати. А це не всі розуміли.

Так, новий оператор не міг підпорядковуватися жінці, яка говорила з ним командирським тоном і забороняла справляти нужду на траві. Не було часу пояснювати, що людину могло просто розірвати на шматки, адже поля заміновані. Не було часу пояснювати свій жорсткий тон. Бо лише кілька хвилин тому отримала звістку, що побратимам довелося збирати у мішки рештки молодих солдатів, із якими ще вранці пили каву. Не було часу пояснювати, що телефонний зв’язок поганий і через це доводилося по­вторювати одну фразу по кілька разів, а співрозмовника це дуже дратувало.

За роки праці в АТО у свою спину тендітна Ірина почула багато образливих слів, від яких кожна жінка заплакала б. Чула ці слова Ірина і від місцевих жителів, і від «нової влади», і від українських солдатів, і навіть від колег. Спинялося дихання, коли колега-журналіст критикував не лише війну, а й воєнний податок на армію, яка забезпечувала йому мирне життя. А ще боліло, коли