Річард К. Морган - Пробуджені фурії

class="p1">— Ні, — я тицьнув пальцем на південь. — Моя драна давно минула молодість десь отам, думає, як мене вбити. З Ісою в мене нічого. Я не всраний педофіл.

Знову тривала і тиха пауза. Пускова баржа зникла у присмерку. Розмови з Трес завжди такі. Зазвичай вони мене дратували, але зараз, у цьому передпівнічному спокої, я почувався на диво заспокоєним.

— Як думаєш, довго та вірусня вичікувала під боком у Нацуме?

Я знизав плечима.

— Важко сказати. Ти питаєш, чи вони сиділи на його хвості, а чи розставили пастку спеціально на нас?

— Можна й так сказати.

Я збив попіл із сигари й задивився на вогник на її кінці.

— Нацуме — легенда. Хоч і не дуже вже яскрава, але я його пам’ятаю. І моя найнята Гарланами копія теж. А тепер він, певно, вже знає, що я балакав з людьми на Текітомурі, і що я знаю, як вони тримають Сильву на Рилі. Він знає, що б я зробив на основі такої інформації, а дрібка посланської інтуїції підкаже решту. Якщо він піймав цю хвилю, то так, може, це він підсадив до Нацуме ті сторожові віруси, котрі чекали моєї появи. З тими ресурсами, що він зараз має, йому неважко дістати кілька шкаралупних особистостей, котрих хтось запрограмував і зашив їм фальшиві ідентифікатори від якогось іншого монастиря зречників.

Я затягнувся сигарою, відчув, як дим шкрябнув горло, і знову відвів її вбік.

— І знову ж, могло бути й так, що Гарлани ще здавна сиділи на хвості Нацуме. Прощення від них чекати довго, а те, як він видерся на Рилу, виставило їх баранами, хай воно й було просто рекламним трюком квелліста.

Сьєрра мовчала й дивилася вперед через лобове скло рубки.

— Врешті-решт, одне на одне й виходить, — сказала вона.

— Саме так. Вони знають, що ми йдемо. — Дивно, але ці слова змусили мене усміхнутися. — Не знають напевне коли або як, але сам факт…

Ми дивилися на кораблі навколо. Я докурив еркезеш до краю. Сьєрра Трес сиділа тихо й нерухомо.

— Гадаю, на Санкції-IV було нелегко, — сказала вона згодом.

— Правильно гадаєш.

Хоч раз я переміг в її улюбленій грі в мовчанку. Я метнув докурену сигару геть і виловив ще дві. Простягнув одну їй, а вона похитала головою.

— Адо звинувачує тебе, — сказала вона. — Як і дехто інший. Але здається, що Бразил не з ними. Скидається на те, що ти йому подобаєшся. І завжди подобався, я так думаю.

— Ну, я легко подобаюся людям.

Усмішка вигнула її губи.

— Воно й видно.

— І що б це значило?

Вона перевела очі й глянула поверх палуб тримарана. Усмішка зникла, знову злилася з її звичним котячим спокоєм.

— Я бачила тебе, Ковачу.

— Де?

— З Відаурою.

Слова повисіли між нами якусь хвильку. Я оживив нову сигару й напахкав стільки диму, щоб за ним можна було сховатися.

— Сподобалося побачене?

— Мене не було в кімнаті, але я бачила, як ви до неї заходили. Не було схоже, що ви напланували собі діловий обід.

— Ні, — спогад про віртуальне тіло Відаури, що притислося до мого, заслав гостру кольку в низ мого живота. — Обіду ми не планували.

Знову тиша. Тихі баси від скупчення вогнів південної Канаґави. На північно-східне небо в компанію до Дайкоку виповз Маріканон. Ми ледаче сунули на південь, і я майже чув інфразвукове гудіння розкрученого виру.

— А Бразил знає? — спитав я.

Настала її черга знизувати плечима.

— Хтозна. А ти йому казав?

— Ні.

— А вона?

Більше тиші. Я згадав горловий сміх Вірджинії, і різкі різномасні обривки речень, якими вона відкинула мої сумніви й відкрила шлюзи.

Джек через таке не перейматиметься. Це ж навіть не насправді, Таку. Крім того, він ніколи не дізнається.

Я звик довіряти її розсуду посеред розривів бомб і під вогнем із «Сонцеструмів» на сімнадцятьох різних планетах, але щось тут звучало не так як треба. Вірджинія Відаура була так само звична до віртуальності, як будь-хто інший. І коли вона відкидала те, що відбувалося у віртуальності, як несправжнє — це раптом видалося мені дуже схожим на ухиляння від дійсності.

Поки ми тим займалися, все відчувалося як до всирачки справжнє.

Так, але ти вийшов звідти такий же накручений і повний сперми, як і зайшов. Усе було не більш справжнє, ніж фантазії, що їх ти про неї мав, коли був новобранцем.

Гей, вона теж була в цій фантазії.

Трохи згодом Сьєрра встала й потягнулася.

— Відаура — надзвичайна жінка, — загадково сказала вона й подалася до корми.

Невдовзі після півночі Іса відімкнулася від управління рухом на Плесі, і Бразил узявся кермувати з відкритої рубки. На той час по всьому міллспортському обрію вже рвалися традиційні феєрверки, наче раптово розгорнуті в повітрі зелені, золоті й рожеві екрани сонарів. Кожен тобі острівець і платформа мали що висаджувати в повітря, а на більших клаптях суші на штиб Нової Канаґави, Данчі й Тадаїмако те саме робилося в кожному парку. Дечим запаслися навіть кілька корабликів на Плесі — з кількох із наших найближчих сусідів ракети промалювали в небо п’яні іскристі лінії, а на всіх інших народ набрав у руки аварійних фаєрів. На загальному радіоканалі, із музикою й шумом вечірки на фоні, якийсь безголовий ведучий заливався непотрібними описами усього навколо.

Коли Бразил додав швидкості й ми почали розбивати хвилі в південному напрямку, «Острів Бубін» трохи задер носа. Тут, далеко на Плесі, вітер уже доносив крихітні крапельки імли, яку збивав у повітря вир. Я відчував їх на обличчі, як тоненьке павутиння, а коли вони накопичилися — як холод і вологу, що стікали вниз, наче сльози.

А тоді запустили справжні феєрверки.

— Дивіться, — сказала Іса. Її обличчя засвітилося, коли яскравий край дитячого захвату на секунду вистромився з-під покривала підліткової крутості.

Як і решта з нас, вона вийшла на палубу, бо не хотіла пропустити початок вистави. Вона кивнула на один із прикритих локаторних екранів.

— Онде перші пішли. Щойно злетіли.

Я побачив на дисплеї кілька плям на північ од нашого місця на Плесі, кожна з яких була відмічена примітним червоним гачком у вигляді блискавки, який вказував на те, що об’єкт у повітрі. Як у будь-якій іграшці багатія, надлишкові пристрої «Острова Бубін» навіть вказували висоту, на якій розташовувалися мітки з локаторів. Я дивився, як числа коло кожної плямки бігли вгору, і мимохіть всередині відчув легенький трепіт. Спадок Світу Гарлана — не можна вирости на цій планеті й не відчувати його.

— Мотузки перерізано, — радісно