Річард К. Морган - Пробуджені фурії

воно й лишалося наступні два дні. Серед загального хаосу святкування Дня Гарлана було малоймовірно, що хтось по них кинеться.

— Можна мені зайти на борт і подивитися?

— Ну, не мав би нічого проти, але штука така, що ми от-от відійдемо. За кілька хвилин поведемо його на Плесо дивитися салюти.

— О, фантастика. Знаєш, мені дуже хотілося б таке побачити. — Вона вигнулася в мій бік. — Просто шаленію од феєрверків. Знаєш, від них я вся…

— Ти тут, котику? — рука обвила мій пояс, а фіолетова багрянь волосся лоскотнула мені підборіддя. Іса, роздягнена до вживлених в тіло коштовностей, від яких розширювалися очі, притулилася до мене. Вона недоброзичливо зиркала на білявку.

— Хто твоя нова знайома?

— Ой, ми не, гм… — я простягнув долоню на знак запрошення.

Губи білявки стислися. Можливо, річ була в конкуренції, або в Ісиному погляді, що світився червоними венами й блискітками. Або то просто була здорова відраза до думки про п’ятнадцятирічну, котра гуляє з удвічі старшим мужиком. Перечохлення може призвести, а іноді таки призводить, до диких комбінацій, але тому, в кого є гроші на такий корабель, як «Острів Бубін», не обов’язково проходити через них, якщо йому це не до вподоби. Якщо я бавився з кимось п’ятнадцятирічним з вигляду, то їй або й було п’ятнадцять, або я хотів, щоб вона скидалася на такий вік — що врешті-решт сходилося до майже того самого.

— Мабуть, час мені повертатися, — сказала вона й хитко розвернулася. Схиляючись набік що кілька кроків, вона відступила так далеко, як це було можливо на тих дурнуватих підборах.

— Точно, — погукала Іса їй услід. — Насолоджуйся вечіркою. Може, ще побачимося.

— Ісо? — пробурмотів я.

Вона вискалилася на мене.

— А що?

— Відпусти мене й піди вдягнися бодай трошечки, чорт забирай.

За двадцять хвилин ми віддали кінці й пішли з гавані по навідному променю. Ідея дивитися на феєрверки з Плеса не була разюче оригінальною, і ми й близько не були єдиною яхтою з Тадаїмако, що туди прямувала. Наразі Іса вартувала в підпалубній рубці, дозволяючи інтерфейсу морського руху тягти нас курсом. Ще буде час зірватися з прив’язі, коли почнеться вистава.

У передній хазяйській каюті ми з Бразилом повитягали обладнання.

Малопомітні акваланги з пристроями Андерсона, добуті за сприяння Сьєрри Трес та її дружків-гайдуків, озброєння з сотні особистих арсеналів Вчирського пляжу. Ісині персоналізовані програми для рейду були зашиті в процесори аквалангів і доповнені шифрованою комунікаційною системою, котру вона вкрала свіженькою з фабрики того ж таки дня. Як і за коматозними власниками «Острова Бу-бін», за нею не схаменуться ще кілька днів.

Ми стояли й дивилися на різноманітне обладнання — на чорний лиск аквалангів, на розмаїту подряпану та погнуту зброю. На дзеркальній підлозі каюти майже не залишилося вільного клаптика.

— Геть як у старі часи, га?

Бразил знизав плечима.

— Не буває старої хвилі, Таку. Вона щоразу інша. Озиратися назад — це найбільша помилка, якої можна припуститися.

Сара.

— Звільни мене від дешевої та драної пляжної філософії, Джеку.

Я залишив його в каюті й пішов назад подивитися, як готуються до діла Іса зі Сьєррою Трес. Відчув погляд Вразила, яким він проводжав мене до дверей, і плямку власного їдкого роздратування, яке пройшло разом зі мною по коридору і піднялося на три сходинки до штормової рубки.

— Це ти, котику? — сказала Іса, вгледівши мене.

— Припини.

— Як хочеш, — вона нерозкаяно всміхнулася й глянула туди, де Сьєрра Трес підпирала бічну панель рубки. — Трохи раніше ти наче не противився.

— Трохи раніше там була… — Я здався. Махнув рукою. — Костюми готові. Від решти щось чути?

Сьєрра Трес повільно похитала головою. Іса кивнула на котушку зв’язку.

— Дивись, вони всі онлайн. Зелені вогники по всій панелі. Це все, що нам зараз треба. Якби ми отримали щось більше, це означало б, що справа десь пересралася. Повір мені, саме зараз відсутність новин — це хороша новина.

Я незграбно розвернувся в тісноті.

— А підніматися на палубу безпечно?

— Так, чому ж ні. Це приємний кораблик, на ньому стоять екрани від погоди, що живляться від генераторів у такелажі, я налаштувала їх на часткову непрозорість іззовні. Як підійде хтось такий завидющий, як ота твоя білява подружка, твоє обличчя для них виглядатиме, неначе пляма на моніторі.

— Добре.

Я пригнувся й вибрався з рубки, перейшов на корму до салону, а тоді далі на саму палубу. Тут, на своїй дальній півночі, Плесо текло тихенько, і тримаран майже не хитало на хвилях. Я пробрався вперед, до відкритої рубки, всівся у крісло одного з рульових і витягнув свіженьку еркезеську сигару. Внизу їх був цілий ящичок із контролем вологості, і я подумав, що власники легко поділяться кількома з них. Така революційна політика — всі мусять чимось жертвувати. Яхта навколо трохи скрипіла. На небі стемніло, але Дайкоку став низько над гребенем Тадаїмако й домалював морю блакитного сяйва. Ходові вогні інших суден виднілися скрізь, охайно розведені на безпечну відстань програмою управління рухом. Басові партії тихо дуділи над водою з посипаних вогниками берегів Нової Канаґави й Данчі. Вечірка набрала обертів.

Рила вистромлювалася списом із моря на півдні, на такій відстані здаючись тонкою й схожою на зброю — темний, нерівний клинок, неосвітлений скрізь, окрім грона вогників на верхівці цитаделі.

Я дивився на неї й тихенько курив.

Він там.

Або десь у місті, шукає тебе.

Ні, він там. Будь реалістом.

Гаразд, він там. І вона теж. Коли вже про те мова, то й Аюра там, і кількасот добірних васалів родини Гарланів. Турбуватимешся про ці штуки, коли дістанешся вершини.

Пускова баржа з феєрверками пропливла повз нас у місячному світлі до призначеного місця далі Плесом. Кормова частина була високо заставлена згорнутими пакунками, плетивом кріплень і балонами з гелієм.

На присадкуватій передній надбудові юрмилося людьми, котрі махали вогнями й запускали їх у ніч. Коли судно проминало нас, з борту зірвалися різкі завивання — хтось награвав іменинний гімн Гарлана уривчастими сигналами гудка.

З днем народження, падлюко.

— Ковачу?

То була Сьєрра Трес. Вона підібралася до рубки так, що я не помітив — це свідчило або про її навички скрадання, або про мою недостатню зосередженість. Я сподівався, що річ у першому.

— Все гаразд?

Я секунду подумав.

— А хіба з мене видно, що щось негаразд?

Вона утнула фірмовий лаконічний жест і всілася в кріслі іншого рульового. Доволі довго вона просто дивилася на мене.

— То що в тебе з нашою дівчинкою? — нарешті спитала вона. — Хочеш відтворити дух своєї давно минулої молодості?