Річард К. Морган - Пробуджені фурії

— Що то в біса за лайно було? — спитав Бразил.

— Можна припустити, що снулий вірус, — я мимохідь узяв «Рапсодію» з рук Трес і перевірив заряд. — Ти бачив, на що воно схоже — частина тієї штуки колись була ченцем, оцифрованою людською личиною, що прикривала наступальні системи, поки вони спали й просто чекали собі на відповідний подразник. Личина могла навіть не знати про те, що носила в собі, поки воно не рвонуло.

— Так, але чому?

— Нацуме, — я знизав плечима. — Певно, вони ганялися за ним відколи…

Служителька зиркала на нас так, ніби ми почали белькотіти мовою програмування. Її колега з’явився з-за її спини з дверей кімнати переходу і пропхався повз неї. В його лівій долоні лежав маленький бежевий інфочип, і дешева кремнішкіра туго напнулася на його пальцях, котрими він його тримав. Він помахав на нас чипом і нахилився ближче, щоб перебити виття сирен.

— Ви мусите йти, — нагально заговорив він. — Норіке-сан попросив мене віддати це вам, але ви мусите негайно піти. Ви більше не можете розраховувати на тутешню гостинність або безпеку.

— Ага, до всирачки правдиво, — я взяв простягнутий чип. — На твоєму місці я б пішов разом з нами. Заварив би перед виходом усі інфопорти, котрі ведуть до монастиря, а тоді покликав би хорошу команду противірусної зачистки. З того, що я там побачив, ваших воротарів переважають на дві голови.

Сирени вищали, як накачані метом гуляки. Він похитав головою, ніби хотів позбутися шуму в ній.

— Ні. Якщо це випробування, ми зустрінемо його у Завантаженому. Ми не покинемо своїх братів.

— Чи сестер. Звісно, це дуже шляхетно, роби як хочеш. Але особисто я думаю, що кого б туди зараз не заслали, його підсвідоме обвуглиться до кістки. Вам дуже потрібна підтримка зі справжнього світу.

Він зиркнув на мене.

— Ти не розумієш, — прокричав він. — Саме там, а не у плоті, наше царство. Людській расі судилося Завантажитися. Ми там найсильніші, і там переможемо.

Я здався. Загорлав у відповідь.

— Гаразд. Круто. Розкажеш потім, як воно вийшло. Джеку, Сьєрро. Покиньмо цих ідіотів убивати одне одного і забираймося з цієї сраки.

Ми залишили тих двох у кімнаті переходу. Останнє, що я побачив — чоловік укладався на одну з канап і дивився просто вгору, а жінка підносила електроди. Його обличчя блищало від поту, але також від ревності, заклякнувши у пароксизмі волі й емоцій.

Надворі, на Китоспині й Дев’ятому, м’яке полуденне світло забарвило стіни монастиря жовтогарячим, а дудіння транспорту на Плесі долинало разом із запахом моря. Свіжий західний легіт ворушив у канавах порох і всохлі спори сухомряки. Далі вулицею двійко малих перебігло дорогу, викрикуючи звуки пострілів і переслідуючи робота, котрий нагадував каракурі. Більше навколо нікого не було, і ніщо в усій сцені не натякало на битву, що кипіла зараз у машинному серці конструкта зречників. Можна було пробачити собі думку про те, що нам усе наснилося.

Але десь коло порогу нейрохімічного слуху до мене ледь долинав плач прадавніх сирен, схожий на тихе та непомітне застереження про заворушення і хаос, що чигали попереду.

Розділ тридцятий

День Гарлана.

Точніше, Переддень Гарлана — офіційно святкування не почнеться, поки світом не прокотиться північ, а до тієї пори лишалося добрих чотири години. Але навіть так рано ввечері, коли останні промені дня ще освітлювали чималу частину західного небокраю, урочистості вже давно почалися. Десь у центрах міст на Новій Канаґаві й Данчі вже йтиме запальний парад голопримар і танець у масках, а в барах наливатимуть за субсидованими державою іменинними цінами. Частина успішності тиранії полягає у тому, щоб знати, коли і як відпускати своїх підданих з прив’язі, а в цьому Перші родини були визнаними майстрами. Навіть ті, хто ненавидів їх найбільше, мусили визнати, що в організації народного гуляння Гарланові та йому подібним не було чого закинути.

Коло води в Тадаїмако атмосфера була трохи стриманіша, але все одно святкова. Робота в комерційному порту затихла десь опівдні, а тепер групки докерів сиділи на високих палубах кільових вантажників, передавали одне одному люльки та пляшки й очікували чогось із неба. У марині на борту більшості яхт поволі розганялися невеликі гулянки, а одна чи дві більші вихлюпувалися з суден на берегові містки. Скрізь плескотіла музична мішанина, а коли вечірнє світло трохи загусло в повітрі, стало видно, хто посипав палуби й щогли зеленим та рожевим ілюмінієвим порошком. Надлишок порошку пінисто виблискував у воді між бортами.

За кілька яхт від тримарана, який ми збиралися викрасти, мінімально вбрана білявка легковажно помахала мені рукою. Я підняв еркезеську сигару, також крадену, на знак обережного привітання, сподіваючись, що вона не прийме цей жест за запрошення зіскочити зі свого корабля й перейти сюди. Іса увімкнула на нижніх палубах гупання, котре з її слів було наймоднішою музикою, але то було лиш прикриття. Єдине, що коїлося на борту тримарана «Острів Бубін» в тому ритмі, було проникнення в черево бортових систем безпеки. Непрохані гості, котрі схотіли б долучитися саме до цієї вечірки, зустрілися б під східним трапом із Сьєррою Трес, Джеком Душа-Бразилом і робочим краєм осколкового «Калашникова».

Я збив попіл із сигари й подався на стернову частину, напускаючи на себе вигляду, ніби мені тут місце.

Неясне напруження зміїлося в нутрі, настирніше за те, на яке зазвичай можна чекати перед великим ділом. І щоб зрозуміти причину, не обов’язково мати багату уяву. Біль, який сіпався уздовж усієї лівої руки, був явно психосоматичний.

Мені дуже не хотілося дертися на Рильскі Скелі.

Як завжди. Усе місто гуляє, а мені доведеться лізти вночі на голий двохсотметровий стрімчак.

— А здоровенький був!

Я підвів погляд і побачив мінімально вбрану білявку, що вже стояла на мостику й сліпуче всміхалася.

— Привіт, — сторожко сказав я.

— Не знаю твого обличчя, — сказала вона з підпитою прямотою. — Я б запам’ятала такий розкішний корпус. Ти тут зазвичай не швартуєшся, га?

— Справді, не швартуюся, — я поплескав поручень. — Вперше вивів його до Міллспорта. Прибув кілька днів тому.

Щодо «Острова Бубін» і його справжніх власників це була правда. То були дві грошовиті пари з островів Охрид, що забагатіли з якогось державного розпродажу місцевих навігаційних систем, і відвідували Міллспорт уперше за кілька десятиліть. Бездоганний вибір, висмикнутий Ісою зі стека портової адміністрації разом з усім, що могло нам знадобитися, аби потрапити на борт тридцятиметрового тримарана.

Обидві пари наразі лежали непритомні в готелі Тадаїмако, і кілька Бразилових революційних ентузіастів мали подбати, щоб так