Френк Херберт - Єретики Дюни

бути всередині. Мусимо бути там, де можемо впливати на учасників протистояння.

— Гидь! — буркнула Тараза.

— Що?

— Цей гхола — наче записний пристрій у людській подобі. Його помістили між нас. Прибравши його до рук, тлейлаксу багато про нас довідаються.

— Це було б незугарно.

— І типово для них!

— Я погоджуюся, що наша ситуація має й інші приховані труднощі, — сказала Одраде. — Але такі аргументи кажуть мені лише те, що ми не сміємо вбити гхолу, доки самі його не вивчимо.

— Може бути надто пізно! Прокляття на твій союз, Дар! Ти дала їм змогу вхопити нас… а нам — змогу вхопити їх, і ніхто не відважиться відпустити іншого.

— Хіба ж це не ідеальний союз?

Тараза зітхнула.

— Коли ми маємо дати їм доступ до наших розплідних записів?

— Скоро. Вафф наполягає на цьому.

— І тоді ми побачимо їхні аксолотлеві… контейнери?

— Це, звичайно, той важіль, який я використовую. Він не­охоче погодився.

— Глибше і глибше в кишені одне одного, — похмуро пробурмотіла Тараза.

Тоном цілковитої невинності Одраде відповіла:

— Ідеальний союз, як я й казала.

— Прокляття, прокляття, прокляття, — бурмотіла Тараза. — А Теґ розбудив первісні спогади гхоли!

— Але чи Люцілла…

— Я не знаю! — Тараза з похмурим виразом обличчя обернулася до Одраде та виклала їй останні звіти з Гамму. Теґа і його групу знайдено, короткий витяг з повідомлень про них, від Люцілли жодної звістки; плани, як видобути їх звідти.

Таразині слова малювали в її власній свідомості тривожну картину. Ким був цей гхола? Вони від початку знали, що Дункани Айдаго — не звичайні гхоли. Та тепер, зі збільшеними нервовими та мускульними здібностями, а ще невідомою річчю, яку ввели в нього тлейлаксу, — це однаково що тримати в руках підпалений кий. Знаєш, що, можливо, доведеться використати цей кий, аби вижити, але полум’я наближається зі страшною швидкістю.

Одраде замислено озвалася:

— Ти колись намагалася уявити, як почувається гхола, прокидаючись у відновленому тілі?

— Що? Що ти…

— Усвідомлюючи, що твоє тіло виросло з клітин трупа, — промовила Одраде. — Пам’ятаючи власну смерть.

— Айдаго ніколи не були звичайними людьми, — зауважила Тараза.

— Те саме можна сказати про цих Панів тлейлаксу.

— До чого ти хилиш?

Одраде потерла чоло, виділила мить, щоб наново оглянути свої думки. Як це тяжко з тією, що відкинула почуття, з тією, що виривається назовні з серцевини, в якій кипить лють. Тараза не мала… не мала симпатіко. Не могла вжитися в тіло та чуття когось іншого, розуміла тільки логіку.

— Пробудження гхоли мусить бути руйнівним переживанням, — промовила Одраде, опускаючи руку. — Виживають лише ті, хто володіє надзвичайною психічною стійкістю.

— Ми припускаємо, що Пани тлейлаксу — щось більше, ніж те, чим здаються.

— А Дункани Айдаго?

— Звичайно. Чого б інакше Тиран купував їх у тлейлаксу?

Одраде стало ясно, що суперечка була безглуздою. Вона сказала:

— Айдаго були знамениті своєю вірністю Атрідам, а слід пам’ятати, що я теж Атрідка.

— Думаєш, вірність пов’яже його з тобою?

— Особливо після Люцілли…

— Це може бути надто небезпечно!

Одраде відкинулася у куток дивана, сперлася спиною. Тараза хотіла певності. А життя серійних гхол було наче меланж — різного смаку за різних обставин. Як могли вони мати певність у своєму гхолі?

— Тлейлаксу пхають носа в сили, що створили нашого Квізац Хадераха, — пробурмотіла Тараза.

— Думаєш, тому їм потрібні наші розплідні записи?

— Я не знаю! Бодай тебе, Дар! Не бачиш, що ти наробила?

— Думаю, я не мала вибору, — промовила Одраде.

Тараза зобразила холодну посмішку. Гра Одраде зоставалася незрівнянною, та слід поставити її на місце.

— Гадаєш, я зробила б так само? — спитала Тараза.

«Вона досі не розуміє, що зі мною сталося», — подумала Одраде. Тараза очікувала, що Дар, за її побажаннями, діятиме незалежно, але розмах цієї незалежності струсонув Вищу Раду. А Тараза не хотіла бачити у цьому власної волі.

— Усталена практика, — сказала Одраде.

Ці слова вдарили Таразу, наче ляпас по обличчі. Лише суворе бене-ґессеритське тренування втримало її, не давши накинутися на Одраде.

Усталена практика!

Чи часто сама Тараза виявляла в цьому джерело свого роздратування, постійного збудника тієї люті, яку вона так старанно намагалася опанувати? Одраде часто це чула.

Одраде натомість процитувала Матір Настоятельку:

— Застиглий звичай небезпечний. Вороги можуть виявити схему й використати її проти вас.

— Це слабкість, так, — насилу промовила Тараза.

— Наші вороги гадали, що вони знають наші методи, — сказала Одраде. — Навіть ти, Мати Настоятелько, думала, що знаєш межі, в яких я діятиму. Наче я Беллонда — вона ще не озвалася, а ти вже знаєш, що вона скаже.

— Може, ми помилилися, не поставивши тебе наді мною? — спитала Тараза. Говорила з цілковитою щирістю і вірністю Сестринству.

— Ні, Мати Настоятелько. Стежка, якою ми йдемо, ковзка, та ми обидві знаємо, куди мусимо прийти.

— Де зараз Вафф? — поцікавилася Тараза.

— Спить під надійною охороною.

— Поклич Шіану. Мусимо вирішити, чи обірвати цю частину проєкту.

— І без скаржень приймемо синці?

— Як ти й кажеш, Дар.

З’явившись у спільній кімнаті, Шіана була ще сонною, але, вочевидь, устигла хлюпнути собі в обличчя водою і вдягти чисте біле вбрання. Її волосся досі було вологим.

Тараза й Одраде стали біля східного вікна, повернувшись спинами до світла.

— Це Шіана, Мати Настоятелько, — промовила Одраде.

Шіана миттю збадьорилася та випросталася. Вона чула про цю могутню жінку, цю Таразу, що керувала Сестринством з далекої цитаделі, званої Капітулою. Крізь вікно за двома жінками лилося яскраве світло, осяваючи Шіанине обличчя та засліплюючи її. Обличчя двох Превелебних Матерів частково перекривало сонячне проміння, чорні силуети їхніх постатей здавалися нечіткими на блискучому тлі.

Аколітки-інструкторки приготували її до цієї зустрічі: «Стій рівно перед Матір’ю Настоятелькою, уважно слухай і говори з пошаною. Відповідай лише тоді, коли вона тебе запитає».

Шіана стояла рівно та пильно слухала, як їй і наказано.

— Мене поінформували, що ти можеш стати однією з нас, — промовила Тараза.

Обидві жінки бачили, який вплив справили слова на дів­чинку. До цього часу Шіана вже більш повно розуміла здобутки Превелебної Матері. Потужний промінь істини зосередився на ній. Вона почала сприймати величезний обсяг знань, які Сестринство нагромадило впродовж тисячоліть. Їй розповіли про селективну передачу спогадів, про дію Інших Пам’ятей, про Агонію прянощів. І ось перед нею стояла наймогутніша з усіх Превелебних Матерів, та, від якої ніщо не могло приховатися.

Коли Шіана не відповіла, Тараза спитала:

— Тобі нічого сказати, дитино?

— Що тут казати, Мати Настоятелько? Ви все сказали.

Тараза кинула на Одраде пильний погляд.

— Маєш для мене ще якісь маленькі несподіванки, Дар?

— Я казала тобі, що вона надзвичайна, — промовила Одраде.

Тараза знову звернулася до Шіани:

— Ти пишаєшся цією думкою, дитино?

— Вона мене лякає, Мати Настоятелько.

Досі зберігаючи якомога незворушніший вираз обличчя, Шіана почала дихати вільніше. «Кажи тільки найглибшу правду, яку можеш відчути», — нагадала вона собі. Ця вчительська пересторога набула для неї