Марко Марчевський - Острів Тамбукту, Марко Марчевський

і лопат. Їх і так зовсім мало, я повинен берегти для себе. Що я робитиму, коли вони зіпсуються і зробляться непридатними? Чи гадаєте, що і я мушу копати дерев'яними кілками і лопатами? Ні, сер! Мотики і лопати мої, дозвольте мені розпоряджатися ними, як я вважаю за потрібне. А про тубільців не турбуйтесь, і без моїх мотик вони почувають себе щасливими, бо вдовольняються тим, що мають.

Звичайно, я не погодився з плантатором, бо по його виходило, чим людина бідніша, тим вона щасливіша. Це була філософія феодала, зацікавленого в тому, щоб раби були бідні й неосвічені, щоб цілком залежали від нього.

— Так, так, — кивав головою Сміт. — Ці люди щасливі саме тому, що вдовольняються малим і не знають розкошів. А ви хочете привчити їх спати на пружинних ліжках і щодня їсти м'ясо й пити вино. Це безглуздо, сер! Я не маю ні фабрики пружинних ліжок, ні землеробських машин і знарядь.

— Мова йде не про ліжка і машини, а про найелементарніше: про те, щоб навчити їх краще обробляти землю. Дайте їм з десяток сокир, і вони значно швидше розчистять ліс і засіють більший простір корисними рослинами. Зараз тубільці будують хатини. Треба дати їм не тільки сокири, але й тесла, і гвіздки. Треба допомогти їм.

Сміт заперечливо похитав головою.

— Ні і ні! Дикун — дитя природи. Всяке відхилення від його способу життя створить тільки зайві турботи і нещастя. Так-так, і нещастя, запевняю вас. Бо людське око ненаситне. Жадоба не має меж, сер! Дайте людині палець, вона візьме всю руку. Чи знаєте, що буде, коли Арикі зрозуміє, що моє ліжко зручніше за нари. Він захоче його «позичити» і, якщо я упрусь, викине мене з хатини, як ганчірку. Хай хоч один дикун узнає, що взутому зручніше ходити, ніж босому, і він стягне взуття у мене з ніг серед білого дня. Ви бачили, як я роздав тубільцям цілий ящик намиста з умовою, що вони працюватимуть у мене. А що вони зробили? Розійшлися, навіть не подякувавши мені! Ні, сер! Нічому я не збираюсь їх навчати, бо чим більше вони знатимуть, тим ставатимуть небезпечнішими. Зараз вони нас поважають і навіть побоюються, вважаючи надприродними створіннями. А якщо ми їх навчимо всьому, що знаємо самі, зачарованість і обожнювання зникнуть, а це ні в якому разі не в наших інтересах. Чи є тоді сенс навчати їх розуму? Це означало б рубати сучок, на якому сам сидиш.

Тоді я нагадав, що він обіцяв Боамбо, коли той згодився відвести йому землю під плантацію, навчити тубільців культурно обробляти землю і одержувати по три врожаї на рік. А от зараз відмовляється.

— Це егоїзм, — докорив я йому.

— Ні, не егоїзм, а здорова логіка, — спокійно відповів Сміт.

— Яка здорова логіка в тому, що ви приховуєте від тубільців ваші знання і досвід, які можуть бути їм корисними? Навіть тварини допомагають одне одному, а ми ж розумні люди. Це ще більше зобов'язує нас…

— Ніхто не може примусити мене робити те, що мені невигідно, — сердито сказав Сміт і, повернувшись до мене спиною, попрямував назустріч капітанові, який ішов із селища.

II

Ми сіли в холодку біля маленької річки. Доки Стерн набивав люльку, я розповів йому про нашу суперечку із Смітом.

— Ганьба! — несподівано промовив Стерн, запаливши люльку. — Люди працюють, а ми сидимо тут у холодку і сперечаємось. Звісно, ми мусимо допомогти тубільцям. Якщо ви не дасте їм ваші сокири й тесла, — повернувся він до плантатора, я сам дам, не питаючи вас.

— Не маєте права, Стерн! — крикнув Сміт, і його бліде обличчя спалахнуло.

— Не маю права? — скипів і Стерн. — А ви маєте право лежати в холодку, в той час як тубільці будують хатини і носять з городів ямс і таро, якими ви харчуєтесь? Ніхто вам не давав такого права, сер! Ніхто!

Вибух капітана не здивував мене. Хоч він і не втручався в наші суперечки з плантатором, але був справедливою людиною і не терпів неправди.

Сміт нервово дістав сигару, запалив і сказав:

— Чому ви говорите зі мною таким тоном, Стерн? Чому ви мене кривдите?

— Заждіть! — перебив його капітан. — Я не все ще сказав. З завтрашнього дня ми починаємо працювати. Будемо допомагати тубільцям. Ми дамо їм інструмент і навчимо, як ним користуватися, а коли побудуємо їхні хатини, почнемо нашого човна. Так, сер, зробимо човна — це я твердо вирішив. Великого парусного човна. Тубільці нам допоможуть, чи не так? — повернувся до мене капітан.

— Авжеж допоможуть, — відповів я.

— Так… Ми побудуємо великого парусного човна. По-перше, зробимо на ньому кількаденну прогулянку морем — об'їдемо острів. Я навчу вас керувати човном. А потім, коли задме південно-східний чи південно-західний мусон,[24] напнемо вітрила і скажемо: «До побачення, Тамбукту!»

— О, це зовсім інша річ! — вигукнув Сміт. — Коли так, то я згоден.

— А ви? — звернувся до мене капітан.

– І я згоден. Тільки от… в який же бік ми попливемо?

— Це ми вирішимо пізніше, — відповів капітан. — Якщо підемо на схід, досягнемо острова Суматри або Яви. Якщо рушимо на захід — потрапимо або на групу островів Чагос, або на Сейшельські острови, або прямо в Африку — на Танганьїку, в Занзібар, Момбасу або в Могадішо. Напрям залежатиме від того, куди подме вітер, коли човен буде готовий. Звичайно, я віддаю перевагу Африці, бо Єгипет знаходиться в Африці. Я хочу швидше добратися до моєї дочки в Александрію…

— Але ж Ява і Суматра ближче до Тамбукту, ніж Африка, — заперечив Сміт.

— Так, — погодився капітан. — Але не завжди найкоротший шлях