Марко Марчевський - Острів Тамбукту, Марко Марчевський

— найближчий. Крім того, ми не знаємо, що робиться на Яві й Суматрі. Не забувайте, що після взяття Пірл-Харбора японці рушили на Сінгапур. А від Сінгапура до Суматри рукою подати. Не дивно, якщо вони захопили й ці острови. А мені щось не хочеться зустрічатися з японцями. Краще потрапити в далеку Африку, дикі ліси Мозамбіка, ніж до самураїв. Отож, дорогі друзі, до роботи! Насамперед треба подивитись, які ми маємо інструменти. Ходімо!

Ми пішли в селище. Капітан весь час збуджено говорив про нашу майбутню подорож. Кров моряка знову закипіла в його жилах. Він примирився з тихим і спокійним життям на острові Тамбукту лише тимчасово. Одноманітність йому вже набридла, і він знову готувався напнути вітрила. Батьківське почуття тягло його в Єгипет, в Александрію, де жила маленька дочка, а ми з Смітом мріяли про свої країни. Сміт хотів знову потрапити в Англію, в своє коло, а я хотів повернутися до рідної Болгарії. Нічого, що вороги заливали її кров'ю, — я був переконаний, що це не триватиме вічно. Війна матиме кінець, а цей кінець може бути лише один — перемога. Перемога народу над темними силами. Тоді я зможу повернутися додому вільно, не як блудний син, каючись і благаючи прощення, а повний молодих сил і волі до нового життя.

III

Наступного дня ми роздали тубільцям сокири, тесла й гвіздки і разом з ними почали будувати хатини. Робота кипіла. Тубільці дуже швидко переймали все, що ми їм показували, і з дивовижною вправністю користувалися інструментами. За два тижні всі нові хатини були готові. Після цього ми почали будувати човен. Капітан вибирав найміцніші дерева, тубільці рубали їх сокирами, очищали від гілок і розпилювали на дошки поздовжніми пилками. Ми з капітаном і Смітом весь час ходили від групи до групи і показували, що робити: як пиляти дошки, як їх згинати дугою, поки вони ще сирі. Незабаром на поляні, де ми працювали, уже стояв корпус нашого майбутнього човна — вісім метрів завдовжки і три завширшки.

За місяць човен був цілком готовий. Він мав палубу і три щогли з вітрилами. Вітрила сплели жінки з пальмового листя так, як плели рогожі.

Нарешті настав день, коли ми могли вже спустити човен на воду. Це було дуже важко — цілих три дні з ранку до вечора ми пересували його на круглих колодах, підпираючи з боків, щоб не перекинувся. І ось човен був на воді, велично погойдуючись на тихих хвилях. Залишалося сісти в нього, нап'ясти вітрила і вирушити в дорогу…

Але ми відклали нашу подорож. Треба було добре підготуватися, запастися достатньою кількістю прісної води і провізії, а перед тим ми вирішили об'їхати острів. Це кількаденне плавання було необхідне для того, щоб випробувати човен і навчитися керувати ним. Але якраз, коли човен був уже готовий, настало велике свято. Ми відклали подорож на невизначений час.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Полювання на людей. Нова сутичка з Арикі. Тубільці захоплюють полоненого для жертвоприношення.

I

Боамбо прийшов до мене в хатину і ще з порога крикнув:

— Вставай, Андо! Ходім на полювання!

Я саме читав книжку, лежачи на нарах. Він вп'явся в неї очима і відразу спохмурнів. Книга, мабуть, нагадувала йому біле листя Арикі.

— Вставай! — повторив він, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу. — Наближається велике свято. Сьогодні полювання мусить бути успішним.

І Зінга, і Амбо, й Боамбо часто розповідали, що велике свято триває три дні й три ночі. Перших два дні минали в танцях і веселощах на зеленій галявині на березі моря, а третій день був особливо урочистим, ніби вінцем свята: це був день весіль. За звичаєм племені весілля святкувались тільки раз на рік, під час великого свята, і що ближче підходив цей день, то більше хвилювалася молодь. Хвилювалися юнаки, а не дівчата. Жодна дівчина по турбувалася, що може залишитися незаміжньою. Такої небезпеки не існувало, бо жінок на Тамбукту було менше, ніж чоловіків. Чим краще юнак полював, чим більше вбивав кро-кро під час великого полювання і чим хоробріше поводив себе у битві з ворожим плем'ям, тим бажанішим він був чоловіком. Амбо говорив мені, що на торішньому святі багато дівчат зажадали вийти за нього заміж, але він усім відмовив, бо любив Канеамею і вирішив чекати, доки вона стане повнолітньою. Я поцікавився, чи буває так, що юнак не знаходить собі дівчини, яка б погодилась вийти за нього заміж. «Буває, — відповів Амбо. — Жодна дівчина не хоче вийти заміж за полохливого й ледачого хлопця».

Полохливих і ледачих не шанували на Тамбукту, всі глузували з них. Такий юнак може здобути повагу людей двома способами: або проявивши себе на великому полюванні, або викравши дівчину з іншого племені. Але викрадання дівчат — важка і небезпечна справа, бо на городах, де працюють жінки й дівчата, завжди є озброєна охорона. Викрадання дівчат по праву вважається справою великої доблесті, і якщо воно вдається, про подвиг юнака розповідають ледве не все його життя. «Він хоробрий чоловік, — кажуть, — він викрав собі дружину у чужого племені».

Кілька днів я тільки й чув од тубільців: «Велике свято надходить! Надходить велике свято!» Всі були збуджені й радісні. Але чому похмурий Боамбо? Що трапилося?

— Що таке? — спитав я його. — Збираєшся на полювання, а не радієш? Чому?

— Погане полювання, — зітхнув вождь. — Вчора ми не могли піймати жодного бома.

— Якого бома? — здивувався я.

— Ти не знаєш? Треба захопити людину із племені бома.

— Навіщо?

— Щоб принести її в жертву Дао.

— В жертву Дао?

— Так, — кивнув головою Боамбо. — Для великого свята потрібна жертва. Такий