Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

для льотчика, грізні в бою, могутньо озброєні. В цьому його сила, його покликання. Значить, тепер працювати, працювати без сну і відпочинку, працювати з повним напруженням усіх сил, аж поки не злетять в небо нові літаки Юрія Крайнєва.

Задзвонив телефон. Крайнєв схопив трубку. Говорив Валенс. Треба було негайно іти в інститут. Крайнєв зітхнув з полегшенням. Голос Адама Олександровича був, як завжди, спокійний, ніби і не почалася війна, ніби не могли кожну мить з'явитися в небі ворожі літаки.

Крайнєв заспішив. Хотілося швидше поговорити з Валенсом, все узнати, зрозуміти, як тепер треба жити, працювати, точно знайти своє місце в цій великій війні.

Було вже біля дванадцятої, коли Крайнєв зайшов у кабінет директора інституту. Він мимохіть сковзнув поглядом по обличчю Валенса, намагаючись знайти сліди хвилювань, але нічого не помітив — може, тільки уважнішим став погляд директора.

— Сідай, — запросив Валенс, настроюючи приймача. — Зараз будемо слухати урядове повідомлення.

Крайнєву від хвилювання захопило подих. Тепер усі думки його полонило чекання.

За півгодини війна стала перед очима у всьому її велетенському обсязі і значенні. Крайнєв уже міг вільно думати і розраховувати. Це війна не на один місяць, і йому самому і всім друзям його доведеться тут чимало попрацювати.

Юрій навіть став планувати перехід на проектування швидкісного винищувача із звичайним мотором — ця машина мусила б далеко перевершити всі найновіші зразки німців. Звичайно, на якийсь час від дослідної роботи над літаками з реактивними двигунами доведеться відмовитися. Це трохи прикро, але зараз, мабуть, не час мріяти, не час працювати над машинами, за які ніхто не може поручитися напевне.

Валенс перебив хід його думок.

— От що, — сказав він поволі і не поспішаючи, явно даючи собі час краще зібратися з думками, — будемо ми з вами, Юрію Борисовичу, з Києва вибиратися.

Юрій глянув так, ніби директор несподівано збожеволів. Навіть припущення про залишення Києва не могло з'явитися в думках.

— Як вибиратися? — видихнув Крайнєв. — Для чого вибиратися?

— Для того щоб можна було працювати над літаками з реактивними двигунами, — зовсім спокійно сказав Валенс.

— Ти думаєш, що зараз час займатися літаками, які невідомо коли дадуть справжній ефект, і невідомо яким він буде, цей, ефект? І це в той час, коли йтиме війна, коли фронтові потрібні будуть абсолютно перевірені, надійні машини? Ні, Валенс, на час війни від мрій доведеться відмовитися.

— Ти так думаєш? — Голос Валенса не виказав ні найменшого хвилювання. — А от є на світі дуже багато людей, і я теж належу до їх числа, які думають інакше. Невже ти гадаєш, що можна залишити нашу основну роботу тільки тому, що літак з бензиновим двигуном надійний, а реактивний літак ще не зовсім? Невже мені треба зараз читати тобі лекцію про те, що навіть під час війни не можна жодної хвилини втрачати перспективи розвитку? Всюди працюють над реакційними літаками, І ми не маємо права відставати.

Юрій слухав свого Друга, вже цілком розуміючи його правоту, але зразу погодитися не міг. Валенс відчув це і продовжував:

— У нашій країні ніщо, навіть війна, не зможе спинити технічного прогресу. Домни, які будуватимуться під час війни, будуть кращими і продуктивнішими за довоєнні. Поля під час війни можуть і мусять давати більше, ніж довоєнний урожай. Літаки можуть і будуть кращими від довоєнних, бо конструктори урахують весь великий досвід боїв. А ми з тобою працюватимемо в глибокому тилу над реактивними літаками, хоч війни вони можуть і не побачити. Це вже не так важливо. Може, якраз наприкінці війни вони будуть важити значно більше, ніж на початку.

— Невже ти думаєш, що війна так затягнеться?

— Все може бути. Я певен, це не на місяці, а на роки робота. І хоч це і довго тягтиметься, часу у нас з тобою дуже мало. Треба негайно розробляти план евакуації інституту.

— Але для чого?

— Не можна працювати, відчуваючи загрозу бомбардування. Крім того, нас тут напевне бомбитимуть спеціально. Я не припускаю, щоб вороги не знали, де міститься інститут стратосфери.

— Ми будемо евакуюватися тільки через небезпеку?

Питання було поставлено різко, і на нього треба було відповідати. Валенс і відповів так, як міг відповісти в перший день війни, коли ще далеко не все було ясно.

— В усякому разі треба заховати інститут від усіх випадковостей, і навіть не так інститут, як його людей. Це найголовніше.

Юрій Крайнєв зрозумів, наскільки наївними були його думки і припущення. Валенс, як завжди, мав цілковиту рацію, і вказівки його треба було виконувати швидко і безвідказно.

Директор витяг із столу аркуш наперу і став писати план евакуації інституту. І від його переконливого діловитого тону, від того, як спокійно і впевнено працював він, Крайнєву стало зразу спокійніше на серці і зразу потягло до роботи. Він пройшов довгим коридором до себе в кабінет, сів до столу, але зразу працювати не зміг. Почалися телефонні дзвінки. Всі співробітники інституту намагалися відразу ж довідатися, що і як треба робити, всі почували на собі велику відповідальність за свою країну, за свою роботу, — всі вимагали дії.

Поки що нікому нічого конкретного Крайнєв не відповідав. Всім рекомендувалося завтра, як звичайно, приходити на роботу і братися до справ.

Крайнєв відчував, як спокій і впевненість, передана йому Валенсом, ніби передається далі всім співробітникам інституту, і відзначити це було дуже приємно.

Він покинув роботу тільки тоді, коли в кабінет зайшов директор і запропонував іти обідати. Юрій глянув на свого друга здивовано. Валенс розсміявся.

— В мене таке враження, — сказав він, — ніби ти збираєшся всю війну нічого не їсти, жодної ночі не спати і працювати всі двадцять чотири години на добу. Цікаво знати, на скільки тебе вистачить в такому разі? Мабуть, аж на цілий тиждень. А війна ця протягнеться трохи довше,