Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

— Ні, мені все-таки хочеться побачити нашу перемогу, — відповів Юрій, встаючи з-за столу, — тому ми підемо і пообідаємо, а потім знову повернемося сюди.

— Це правильно, — сказав Валенс, — але в мене до тебе ще одне слово. Такі настрої, як у тебе сьогодні, будуть ще багато в декого. Ти мусиш допомогти мені ці настрої подолати. Люди повинні зрозуміти, — наша робота — це не мрії, а майбутнє авіації. Отже, вона ие тільки потрібна, а просто необхідна. І чим швидше ми організуємо колектив, тим буде краще для нас і для роботи.

— Я вже бачу, що трохи погарячився, — ніяковіючи, сказав Юрій. — Я не думаю, щоб нам важко було переконати товаришів. Я боюся іншого — як вплине на людей така раптова евакуація?

— Так, про все це ще треба добре подумати, — відгукнувся Валенс, — але паніки ми тут не припустимо. Що б не трапилося, інститутові не місце під бомбами. Це зрозуміє кожен.

Разом вийшли вони з інституту, і тільки-но ступили на тротуар, як перервалося мірне такання метронома з гучномовців і диктор, трохи схвильований від незвичних слів, оголосив повітряну тривогу.

Крайнєв і Валенс спинилися біля стіни інституту і стали дивитися в небо. Трійка важких юнкерсів-88 йшла над Києвом і зникла в напрямі Дарниці.

— Я добре знаю цю машину, — сказав Крайнєв. — Не дуже далеко у німців пішла техніка, коли вони з такими літаками починають війну.

І, сказавши ці слова, він несподівано згадав Людвіга Дорна і його хвальковиті обіцянки. Юрію Крайнєву хотілося б ще раз з ним зустрітися і дещо згадати.

— Коли-небудь ми побуваємо в нашій бетонній тюрмі, — сказав Юрій. — Це варто зробити хоч би для того, щоб поставити пам'ятник Волоху. Я поклявся колись у цьому на його могилі.

Валенс нічого не сказав у відповідь, тільки обличчя його спохмурніло.

Вони ще раз спинилися біля гучномовця і прослухали перші зведення. Нічого заспокійливого там не було, і тривога, все розростаючись, охоплювала серця. Повідомлялося тільки про бої на кордонах.

— Ввечері будемо все точніше знати, — сказав Валенс.

— Ти думаєш, вони можуть далеко пройти в своєму наступі?

— Не знаю, — відповів Валенс, — фактор раптовості — сильна річ, і поки ми його подолаємо, безперечно, пройде час. В ці дні можуть трапитися несподіванки, і до всього треба приготуватися.

Юрій відчув тривогу в словах Валенса і до самого обіду вже не сказав пі слова. Несподівано посмішка з'явилася на його обличчі. За прозорим склом вікна в блакитній глибині неба дев'ятка крейсерів Юрія Крайнєва йшла на захід. Важкі машини з ревом пройшли над Києвом і ніби розтанули в синяві.

Всі подальші події розвивалися так швидко, що Юрій Крайнєв не завжди встигни відзначиш біг часу. День ніби перестав відрізнятися від ночі. В усякому разі, звичний поділ доби зник. В будь-яку годину можна було всіх знайти на роботі. Тепер люди гуртувалися одне до одного щільніше. Залишатися на самоті нікому не хотілося. Багато співробітників Крайнєва взагалі перебралися в інститут.

Ранкового зведення Радянського Інформбюро завжди чекали нетерпляче до гарячковості. Ці повідомлення не приносили нічого приємного. Щодня з'являлися все нові і нові назви напрямків, де проходили бої, і всі розуміли, як багато міст уже залишено, і інститут стратосфери треба рятувати не тільки від бомб.

Крайнєв і його друзі одного ясного ранку висадилися з вагонів у маленькому місті за Уралом, де панувала така тиша, ніби ніколи на світі не було і не могло бути ніякої війни. Будиночки в місті вражали незвичне око, були вони дерев'яні, побудовані за старим уральським зразком, оздоблені дерев'яними візерунками. Але біля околиці міста височів завод, створений тут незадовго до війни, і поруч нього здіймалися в небо високі корпуси. Це була ніби наочна ілюстрація до того, як готувала партія країну, і весь народ, і господарство його до цієї неминучої сутички.

Крайнєв швидко познайомився з заводом, з його директором, навіть з робітниками. Його всюди зустрічали привітно, але трохи насторожено. Директор побоювався, що Крайнєв вимагатиме для свого інституту надто багато площі, і мав чимало підстав для того. І може, все не обійшлося б так гладко, коли б не прибув Валенс. Він привіз останні матеріали і обладнання інституту, а також нові завдання. Він тримався так, ніби переїзд інституту на тисячі кілометрів був звичайнісіньким і давно передбаченим.

Правда, у хороших умовах опинився тільки інститут, його лабораторії та експериментальні майстерні. Співробітникам доводилося скрутніше. Маленьке місто не могло вмістити всіх людей, які щодня з'являлися на його вокзалі, і тому доводилося тіснитися, як ніколи. Проте ці незручності не могли похитнути бажання,/ю роботи, і весь колектив жив тільки одним — швидше знову розпочати експерименти над реактивними літаками.

Ганні Ланко вдалося вивезти з собою всю свою лабораторію, з усім обладнанням. Компресор, на конструкцію якого стільки часу витратив Король, теж було перевезено, і, мабуть, чи не першим помислом Ганни, раніше власного влаштування, раніше думки про їжу і житло, була вимога, щоб встановили його негайно.

А для Марним Токової несподівано вішала зовсім відмінна від усіх останніх співробітників інституту робота. Зразу ж, тільки-но вивантажилися, прийшла телеграма від Соколової. Директор заводу просила негайно послати когось із інженерів до неї розібратися з цілою купою інститутських креслень, які лежали на заводі. Треба було визначити, які з них важливі і підлягають евакуації, а які можна знищити. Кому ж було їхати, як не Марині? Вона швидко зібралася, попрощалася з Крайнєвим і Валенсом і вирушила знову на Україну, де вже йшли бої недалеко від Києва.

Чим ближче під'їздила Марина до заводу, тим тривожнішими ставали вагонні чутки і розмови. Говорили, ніби вже німці прорвалися до самісінького Києва, ніби вже оточили місто і навіть перейшли Дніпро. Говорили,