Аркадій Фідлер - Оріноко

— Ще й як! Майже кожний крок берега. Тому так довго й були.

— І ніякого сліду? Нічого?

— Нічого.

— Значить, вони стали табором над рікою вище, ніж ми думали.

— Напевно.

Підійшли Манаурі, Мабукулі і Які. Я коротко розповів про становище, потім додав:

— З усього цього можна зробити такий висновок: треба знову перейти до оборони і ще більше посилити пильність. Мене хвилює те, що цієї ночі буде діятись на ріці, куди попливуть ці вісім акавоїв? Понад рікою розставимо дозори.

Після зміцнення варти навколо Кумаки настала і для мене хвилина відпочинку, і я міг повернутися думками до того, про що говорив мені Джеймс Повелл. Хіба картини, які він малював, не були заманливі, хіба не дозволяли снувати райдужні мрії? Неприязнь до іспанців за їхню жорстокість до індійців настільки увійшла мені в кров, що вигнання їх з цієї країни здавалося найважливішою справою. Крім того, влада Англії принесла б на цю річку мир і назавжди усунула б такі клопоти, яких ось тепер завдали нам акавої. І чи не відкривається переді мною дорога до великих особистих почестей?

Це були незвичайні принади, але чому вони не ви кликали у мене такого запалу, якого заслуговували? Може, небезпека з боку акавоїв, що нависла над нами, притупила мою уяву, затьмарювала картину майбутнього?

Англія принесла б сюди мир, повторював я собі, а потім мимоволі поставало нове питання: мир, але який? Що цей англійський мир означав для індійців — я дуже добре знав з відомих мені подій, які відбувалися в наших північно-американських колоніях. Раніше, коли я дивився на все це лише очима білого переселенця, знищення індійців я вважав цілком звичайним і навіть неминучим явищем. А сьогодні було інакше. Доля перекинула мене на бік індійців, і тепер більшість вчинків білих людей я оцінював очима індійців.

Сонце вже майже торкалося верхівок пущі за Ітамакою, а я все ще продовжував давати вказівки на ніч. А з голови не йшла далека Віргінія. Як живі, були спогади про не дуже давні події з перших днів існування цієї колонії, події, надзвичайно важкі для англійців. Сюди, у Віргінію, насамперед переселялися перші горе-поселенці, лондонський накип, покидьки суспільства. Погаттан і його індійці прийняли їх гостинно і не раз протягом багатьох років рятували від голодної смерті щедрими дарунками. Гості поводилися смирно доти, доки були слабкі. Але коли їх стало більше, вони обросли пір'ям, підняли забрало, загордились, стали безпощадними. Своїх недавніх благодійників вони вже вважали дикими звірами, яких слід знищувати. Не минуло й сорока років з часу прибуття перших англійців, як колоністи закінчили знищення решти колись великого і хороброго народу погаттано.

Може, ви скажете, що це — неминучий хід історії, що мужність, енергія, стійкість англійців визначили долю тубільців? Знаючи про все це, хіба я мав право сприяти приходу над Оріноко таких небезпечних людей?

Звичайно, Гвіана і гирло Оріноко — це не Віргінія, не Массачузетс. Сюди англійці приходили раніше, приходитимуть і в майбутньому, головним чином як купці, засновники факторій. А потім повинен надійти період плантацій, а на плантаціях, звісно, потрібні були б численні невільницькі руки. Їх брали б у поневолених індійських племенах, як це вже робили голландці, а коли б племена захищалися, то вже відомо з багатьох при кладів, що б їх чекало. Ні, запрошувати таких небезпечних людей було б безглуздям, від їх загарбницької політики треба було оберігатися стійко і якнайдовше.

Заходило сонце, і на землі згущалася темрява. В цей час у моїй свідомості все почало прояснятися. Визрівала думка: іспанці тут, над Оріноко, дуже слабкі і тому залишаються найвигіднішими колонізаторами, їхня слабка влада в цьому краю забезпечувала тутешнім племенам відносну незалежність і волю. Вторгнення інших європейських господарів сюди, а особливо моїх земляків, тільки погіршило б життя тубільців.

Перш ніж розпочати розмову з Повеллом, треба було вислати на ріку дозори. Для цього ми виділили чотири невеликі яботи і в кожному посадили по два воїни з совиним зором, а човни хитро замаскували гіллям. Один човен повинен був залишатися в протоці між річкою і озером, решта — зайняти позиції на самій річці, але де? Нарешті ми з вождями встановили, що за три чверті милі вище від протоки човни стануть на якори з каміння, один біля одного на такій відстані, щоб перед очима була вся ширина річки. Повз них ніхто не повинен був проплисти непоміченим. Домовившись ще про спосіб передавання звісток, я міг нарешті взятися до вечері, а потім запросити капітана Повелла на розмову.

Ми посідали біля вогнища, і я обережно, але зрозуміло виклав йому мої погляди, не приховуючи причин, через які не міг підтримувати англійських планів. Він слухав уважно і ввічливо, але під кінець очі його звузилися і маленька вертикальна зморшка перерізала чоло.

— Молодий чоловіче, — сказав він, коли я закінчив, — ви поляк, це правда?

Я засміявся:

— Який з мене поляк? Навіть десяти польських слів не знаю. Хоч мати моя народилася в Польщі, а мій батько мав у собі щось польське від мого прадіда, баби й прабаби наші були корінними англійками, а я виховувався в англійському дусі, у виключно англійському оточенні. Я — англієць!

Він задумався, поволі затягуючись сигарою, часто випускав дим, щоб відігнати комарів. Потім сказав:

— Становище індійців над Оріноко не можна порівняти з тим, що діялося на півночі. Ви самі, про це сказали. Ви також правильно оцінюєте торговий характер нашої колонії в Гвіані і знаєте, що ми, англійці, ніколи не вважали індійців робочою силою для плантацій. Якщо ми будемо колись створювати плантації, то привеземо сюди негрів, а індійців залишимо у спокої, тільки посунемо їх трохи далі, в глибину пущі. Ви, однак, помиляєтеся відносно іспанців і недооцінюєте небезпеки з їх боку. Сьогодні вони тут слабкі, але чи означає це, що вони завжди будуть такими? За кілька років це може докорінно змінитися. А які вони жорстокі гнобителі індійців, ви знаєте краще за мене. В нашій історії траплялося так, що, згідно з високими державними інтересами, ми повинні були підкоряти індійські племена, але це