Євген Дудар - Штани з Гондурасу

— Хочу сказати, що за помилки політичні ми розплачуємося економічно. Бере, припустім, Костиків Вітька у руки чемодан і каже: «Мой адрес — Советский Союз»! Гасає із кінця у кінець. Ніде місця не нагріє. Бо для цього треба мати щось у душі. А в нього, крім свисту саксофона та гупання закордонного бубна, там нічого нема. Ямало-ненецькі національні традиції, куди він подався за легким хлібом, у нього не прижилися. Свої розгубив по далеких мандрах. І тепер скрізь твердить: «Я — русский». А яку користь має російський народ від цього пристосуванця? Він збагатить його традиції, його культуру, його душу? При першій нагоді він наплює у неї, як наплював у душу свого народу. Пристосуванець ніколи нікому добра не приносив. А скільки ми виховали таких пристосуванців?

Усіх рангів і всяких категорій? І вони на жодному грунті не приживуться. Крім грунту користолюбства і утробної вигоди…

— Як же тоді, по-вашому, термін «радянський народ»?

— Радянський народ має складатися з духовно здорових, духовно повноцінних усіх народів, а не духовно кастрованих. Інакше це буде не народ, а стадо пристосуванців…

За тином появився Гаврюша:

— Що робиш, Михайловичу?

— Вростаю в землю… Поки що корінцями яблунь…

— Дід Затірка допомагає?

— В основному консультую, — зауважив дід.

— Як діла, Михайловичу? — спитав знову Гаврюша.

— Де?

— На іскуственном фронті.

— Як і на всіх фронтах.

— Крадуть? Ге?..

На в’язові сидить повнощокий місяць. Цвіркун наполегливо свердлить кущ бузини. Курочка на лавочці під яблунею. І так йому хочеться, щоб поруч була Люня.

Тоді на сорок дев’ятому кілометрі думав: «Експромтом прийшло, експромтом піде».

Не пішло. Зосталося. І свердлить мізки, як отой цвіркун бузину. Особливо коли місяць над в’язом. Особливо як сусідка Віра гукає з вікна: «Василю, іди лягай!»

Люня в село їхати не хоче. Категорично. Каже: «Давай зустрічатися тут. У місті. Або в машині». Вона схильна до індустріалізованого кохання. А Курочку тягне до сільського.

Оце нині сидить і думає. Покину місто. Назавжди ошалашуся в селі. Візьму собі молоду жінку. Ді-і-тей натворю! І меншеньких, і більшеньких. На досягнутому не буду зупинятися. Доки зможу. А то ось на 460 дворів одне дитя народилося. У школі учнів нема. Старі відходять, а молоді… Де ті молоді? Через кілька років у колгоспі не буде кому працювати. Сьогодні на одного тракториста по два трактори…

Звичайно, при всьому своєму ентузіазмі проблему робочої сили на селі Курочка не вирішить. Але своїм прикладом може запалити маси…

Заспівала хвіртка. До лавочки човгала баба Груня:

— Бачу, Михайловичу, ви нудьгуєте. Думаю, піду і я понудьгую.

— Сідайте, бабо.

— Та ще хтось побачить, то хтозна-що й скаже…

— Що нам, бабо, той «хтось». Ви вільні, і я вільний.

— Е, Михайловичу, кажуть, ви вже невільний. Кажуть, Клавка немарне приїжджала у село.

— Яка Клавка?

— А ви й не знаєте.

— Їй-бо, не знаю жодної Клавки.

— Так і не знаєте? А кого везли в машині до Києва?

— То хіба ж це Клавка? Її ж звати Люня.

— Така Люня, як я Магдалина. Це вона так сама себе перехрестила. Страмиться імені Клавка… Це ще те сокровище… Звичайно, це ваше лічне діло. Але моє діло — сказати. Ой, погана вона дівка, Михайловичу. Не зв’язуйтеся краще з нею…

— Що ви, бабо! Хіба я зв’язуюся? Попросила людина підвезти. Не відмовлю ж. Он і Килю возив, і Степанівну, і діда Затірку…

— А діда Затірку ви також цілували біля Пилипович?

Курочка отетерів:

— Ви що, слідом за мною бігли?

— На вертольоті летіла… Їхав один чоловік вільхівський по віники. Бачив. Казав: «Клавка вже Михайловича опутала. Тільки ноги з машини було видно…»

— Бабо, як ви думаєте: а завтра хтось не скаже, що ви мене опутали?

— Хіба Гаврюшина Василина. Бо вона он з-за фіранки заглядає.

Курочка повернув носа до вікна. Фіранка поворухнулася.

Здивувався, як це баба Груня дивиться в один бік, а бачить — в інший?

Баба пішла. Каже: «Радіо останні вісті перебалакає, то не засну».

А Курочка сидів. Пережовував сказане бабою. Гуділо все село. Бач, «Клавка». То це, ‘значить, про неї баби теревенили… «Не сокровище…»

Раптом схопився з лавочки. Пригадав загадковий сон. І дивний голос: «Під яблунею». А що, коли розкопати? Але глянув на Гаврюшине вікно. Фіранка там знову поворухнулася…

Курочка ніколи не міг подумати, що випадковий поцілунок може роздмухати в людині такий неспокій. Не знав, чи курця, який після довгої перерви знову запалив, тягне саме до тих цигарок, що йому нагадали смак куріння. Його ж тягнуло саме до Люні. Хай для усіх у селі вона буде Клавкою. Нехай для баби Груні вона буде поганою, легковажною. Часто старі звинувачують молодих у легковажності тільки тому, що самі вже не можуть бути такими. Курочку до Люні тягнуло.

— Ти мені потрібний, як бог! — сказала вона тоді в машині ангельським тоном.

Він пожартував:

— Для того, щоб відпускати гріхи, зароблені з дияволом?..

Розум підказує йому те саме, що й баба Груня. А все решта розуму не слухається. Згадає той ангельський шепіт, і готовий цю ж хвилину знову бути богом. А чому б і справді не бути богом, коли на тебе моляться? Правда, чи надовго в неї вистачить отієї богомільності? Чи не перекинеться вона в