Євген Дудар - Штани з Гондурасу

Згадав бабу Груню. Якось прибігла: «Михайловичу, заховайте мене! Штунди за мною ганяються… Хочуть у свою секту загітувати…»

Вже, мабуть, спить баба Груня. Радіо останні вісті відговорило давно…

Бідні баби Груні. Живуть самотньо. Без дідів. Без дітей. Вітька, син, недалечко тут. У райцентрі. Але приїжджає тоді, як треба кабанчика заколоти. Картоплі накопати. Малини дітям нарвати… Вдень бабам Груням ще сяк-так. На вулиці. Між людьми. На городі. З коровою поговорить. Півня висварить. А ніч сірою пусткою загляне у вікна — тоскно на душі і самотньо. Наче в могилі… «Скільки того життя, — жартує баба Груня. — Як у зайця хвоста». А за тими жартами глибоко криється жаль і біль материнський…

«Скільки того життя». Скільки б його не було, але задумано воно так, щоб діти зростали при батьках, а батьки вмирали при дітях. Та світ, як каже дід Затірка, перевернувся догори ногами.

Хтось відчинив хвіртку. Підійшов до вікна. Постукав.

— Ей! Композітор! Одкрий!

Голос хриплий, п’яний і незнайомий.

— Хто там? — спитав Курочка.

— Це я. Федя. У тебе моєї Гальки нема?

— Якої ще в біса Гальки?

— Якої, якої. Не знаєш якої?

Курочка вийшов на подвір’я. Присвітив ліхтариком. Десь цього типа він уже бачив.

— Заходьте! Подивитеся.

— Ні, ти скажи. Може, є? Я по-доброму…

— Заходьте!

Федя несміливо ступав попереду. Курочка ліхтариком йому присвічував. В хаті увімкнув світло. Тепер згадав.

Вперше бачив цього типа, коли селом йшла похоронна процесія. Люди йшли за покійником. Хто плакав. Хто в смуткові опустив погляд до землі. А оцей Федя вихилитав із Килиного подвір’я, став перед процесією і почав диригувати.

— Сідайте! — вказав на стілець Курочка. — Хто ви такий? Хто ваша Галька? І чому вона має бути у мене?

— Я — Федя. Ти хіба мене не знаєш? Мене всі знають. Мене називають у селі «бюро добрих услуг». Я, кому нада, дров нарубаю, кому нада, ямку викопаю на кладбищі. Грошей не беру. Так, сто грам…

— А Галька хто?

— Моя… Жінка… Ти що, не знаєш? Сама сказала: «Захочу, тебе кину, а за композитора вийду… Він не жонатий…» Слиш, оддай мені її. Я тобі що нада зроблю. Нада — дерево зрубаю. Нада — гній розкину. Поставиш сто грам — і за те спасібо…

— Слухай, чоловіче, не знаю я твоєї Гальки. І знати не хочу. На біса вона мені потрібна?

— Як на біса? Ти що обижаєш мою жінку! Вона у мене красавиця. Вона у мене глава сімейства…

— А ти в неї хто?

— Я-а-а? Я у неї человек… Слухай, композітор, дай сто грам. Гаврюша казав, у тебе всегда є що випить…

Курочка спочатку думав дати. Щоб швидше пішов. Але дай йому сьогодні — прийде завтра. І буде ходити, поки «ямку тобі не викопає».

— Слухай, «человек»! Нема в мене горілки. І не водиться. Це Гаврюша тебе обдурює. Щоб з хати випхати… Іди он краще до Леонтія. Він учора гнав…

— Не піду! Він б’ється. А в мене вже й так тільки одне ребро зосталося…

Вранці Курочка прибив до хвіртки ще одного гачка, знизу. Щоб з вулиці не можна було дістати.

Гаврюшина Василина прокоментувала цю подію по-своєму:

— Крючків на хвіртку понабивав. Щоб сусіди не ходили…

Що таке туризм, ти, читачу, знаєш. Це коли людині набридло дивитися на свою хату і вона їде розглядати чужу. Для більшого контрасту вражень міські люди їдуть у села, а сільські — в міста.

Доярок згаданого нами колгоспу преміювали поїздкою у зоопарк.

Жінки захоплювалися шкурою ягуара, дивувалися з неповороткості бегемота, з величі слона, плювали на безсоромність шимпанзе.

Подивилися ще на верблюда. Котрась зітхнула: «Нещасна скотина».

З’їли морозива. І подалися до виходу.

Раптом одна з доярок гукнула:

— Мотько, дивись. Он твоя Клавка з якимсь іноземцем!..

Мотрона повернула голову. Під розкосиченою вербою, на лавочці, сиділа Люня. Закинувши ногу на ногу, диміла цигаркою. Поруч, обвивши рукою її плечі, лупав більмами очей смуглявий, як дозріваюча слива, і кучерявий, мов новонароджене ягнятко, парубійко.

Мотрона остовпіла. Їдучи до Києва, глибоко в душі сподівалася зустріти Клавку поруч з композитором Курочкою. Відлуння про подію на сорок дев’ятому кілометрі долетіло і до її материнського вуха. І крихіткою надій пробралося до материнського серця.

І тут цей кучерявий. Наче затемнення сонця.

— Клавко! — закричала Мотрона.

Люня стрепенулася. Побачила неподалік гурт сільських жінок. А між ними свою маму. Схопилася з лавочки і чкурнула в кущі. Розгублений парубійко здивовано лупав очима. То на кущ, де зникла Люня, то на гурт жінок.

— Лови її! — гукнула котрась з доярок.

І жінки гайнули в погоню за Клавкою.

Мотрона підійшла до лавочки. Не то з острахом, не то з надією, що оцей далекий і чужий для неї суб’єкт перетвориться раптом на композитора Курочку.

Але дива не сталося. Кучерявий парубійко дивився на розгублену гнівну жінку й белькотів:

— Не бьєй мінья… Я — студент…

Курочка працював. У нього з’явилося натхнення. Відомий поет Тулумбас-Задунайський написав слова для вільховецького вальсу. І композитор шукав мелодію.

У квартирі задзвонив телефон. Курочка знехотя взяв трубку. Звідти долинуло:

— Гена, привіт! Це Люня. Треба негайно побачитися…