Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

Настала жахлива ніч. Коли нападав кашель, Амада кричала від болю. Вся горіла, кидалася в ліжку, марила. Не спала ні хвилини. Бурмотіла уривчасті фрази. Здавалось, билася з невидимими привидами. А десь перед світанком чітко вимовила, ніби кинула свої слова в обличчя тому, кого тільки вона й бачила:

— Це підлість! Вибрати цей день — підлість! Підлість! Підлість!

Уранці, коли зійшло сонце, вона на мить опритомніла і раптом побачила брата, який мовчки стояв коло її ліжка. Він прийшов без дружини — певно, боявся зарази. Був короткозорий, плішивий, з пожовклим сухим обличчям. Професія судді навчила його приховувати почуття, і він стояв біля хворої сестри суворий та незворушний. Амада, побачивши його, здригнулася, тоді пальцем поманила до себе й тихо сказала:

— Будь обережний!

Від хвилювання вона закашлялась. Брат з болем подивився на неї. Важко було повірити, що зовсім недавно це була вродлива жінка, стійка і горда. Очі в неї позападали, ніс на змарнілому фіолетовому обличчі був гострий, як у мерця. Лежала під ковдрою маленька, ніби висохла за час хвороби.

— Будь обережний! — повторила вона ще раз. — І прости мене… Це мені так важливо…

Чиновник злякано скривився, пильно глянув на сестру. Вираз її обличчя раптом змінився. На блідому чолі пролягла вперта зморшка.

— Ти!.. — силкувалася щось сказати вона. — Я помру… тільки знай… Ні!..

Вони зрозуміли одне одного. Вільялоси помирають, коли перед ними стає вибір — смерть або гріх. І зараз вони, брат і сестра, утверджували цей святий закон роду.

Чиновник картав себе в думці за те, що міг сумніватися в своїй сестрі. Сім'ю його дружини непокоїли стосунки між Амадою і Марсіалем, і там раз у раз велися розмови про чесність і порядність. Але тепер він знав, що Амада чиста, — йому було досить одного слова «ні!», щоб відкинути всі свої підозри..

— Моя дружина незабаром прийде до тебе, — ніяково сказав він.

То було примирення. Чиновник боявся зарази не фізичної, а моральної, але тепер був спокійний щодо цього.

Сліпа прокинулась у своєму кріслі. Мати і син обнялися. Очі в обох були повні сліз. Амада знову марила, важко дихаючи і стогнучи. Часом вона затихала, і тоді було чути, як у саду дзюркотить струмок. Старенька і син сіли поруч. Чиновник говорив рішуче і твердо. Треба будь-що врятувати Амаду! Чому досі не скликали консиліуму лікарів? Адже хвороба дуже небезпечна!

— Тільки бог, сину мій, має владу рятувати своїх дітей, — з сумирною покорою промовила сеньйора Вільялоса.

Але син наполягав, і вона погодилася скликати консиліум. Потім вони заговорили про Хакоба, який давно вже не з'являвся у домі, стали міркувати, чи слід повідомити його.

Сліпа, котра стояла за святість шлюбу, твердила, що чоловік лишається чоловіком, хоч який би він був. Суддя, зіпсований впливом цивільного кодексу, скептично кривив зморшкувате, рано постаріле лице. Хвилювання за сестру часом відслоняло маску офіційної незворушності, яка скувала йому обличчя відтоді, як він студіював право в університеті. Поглядав раз у раз то на ліжко, на якому Амада, не розплющуючи очей, зводила вгору руки, щоб легше дихалось, то на матір, бліду й нерухому, як статуя. Нещасні створіння! Такі самотні, немічні й забуті!

Тихо ввійшла служниця з підносом, на якому була телеграма. Суддя розгорнув жовтий папірець і прочитав його вголос. Хакоб запитував про здоров'я Амади, повідомляв, що від'їжджає на кілька днів, і просив тещу відповісти йому негайно. Суддя, пересиливши себе, написав на звороті аркушика єдине слово: «Небезпечно», — і навіть не підписався.

— Нехай Хоакіна надішле цю відповідь на адресу, зазначену в телеграмі,— коротко сказав він служниці і, схвильований, підвівся з стільця, щоб пройтися трохи по галереї.

Коли він повертався до кімнати хворої, назустріч йому вийшла Хоакіна. Він невдоволено скривився, але служниця ніби не помітила його роздратування.

— Яке нещастя, сеньйоре!..

Кубинська революція, загартувавши в полум'ї боїв якісно нове мистецтво, відродила і класичну літературу, що за страшних часів тиранії була, по суті, вигнана з країни як перша помічниця революції. Нині тут великими тиражами перевидаються твори письменників-класиків, і народ острова Свободи бере їхні книги на озброєння в боротьбі за майбутнє. І серед цих книг одне з чільних місць належить романам визначного майстра кубинської прози Мігеля де Карріона «Доброчесні» та «Грішниці».

Правду кажуть, що книжки, як і люди, мають свою долю; Мігель де Карріон, автор чотирьох романів, народився 1875 року; його юність минала в той час, коли кубинці піднімалися до бою, щоб вирватися з лабет королівської Іспанії, яка мала їхню країну за колонію; його світогляд і характер формувалися тоді, коли невгамовний Хосе Марті своєю новаторською поезією та вогненною публіцистикою потряс усю Латинську Америку і запалив пожежу революції на Кубі.

Перший роман Мігеля де Карріона «Чудо» вийшов друком у 1903 році, коли іспанських колонізаторів було вигнано геть з острова. Про книжку схвально відгукнувся патріарх кубинської культури Хосе Енріке Варона. До молодого письменника прийшли визнання і слава. Одначе навіть після успіху роману він тривалий час мовчав.

Мігель де Карріон, виходець із не дуже заможної родини, гнаний скрутою, хапався до будь-якої роботи. Він був і журналістом, і викладачем анатомії, і директором педагогічної школи, і директором інституту урології, і засновником «Кубинської асоціації добродійності», і, нарешті, комерсантом та промисловцем. Мусив працювати не покладаючи рук, у той час як губернатори, військові чиновники, плантатори-цукровики, зробивши політику своєю професією, гребли до себе багатство. Мігель де Карріон, талановита й освічена людина, ненавидів тих «жирних корів», які нічого не створюють і не будують. Звідси і вбивчий сарказм у змалюванні тогочасного політичного життя, звідси і глузування з буржуа, які віддають вітчизну в оренду іноземним капіталістам. Письменник викриває буржуа, девізом яких є слова: «Ні торгівлі, ні політики!» — для них досить збирати свою ренту. Цей сарказм, спрямований проти крикливих політиканів,