Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

— Ні, чого ж, заходь.

— Ви тільки уявіть собі, пані, — сказав Кшепицький, заламуючи руки, — пан президент ще й вагається!

— Розумієш, Ніночко, це не така проста річ. А по-друге, мені добре й тут, у Коборові.

Ніна засяяла.

— Коханий! Який ти добрий до мене! Але я не така егоїстка, Ніку, щоб намагалася тебе затримати, коли це буде на шкоду батьківщині. Роби так, як вважаєш за краще, проте я гадаю, що ти повинен рятувати країну.

— Так гадаєш?

— Ти сам найкраще знаєш, у чому твій обов’язок. Тільки, боронь боже, не вини мене в снобізмі. Запевняю, мені лучче бути з тобою тут, аніж називатися панею прем’єршою. Та як подумаю, що з любові до мене ти залишиш державу без свого керівництва — на серці мені стає вельми тривожно…

— Гм… — замислився Дизма.

— Пане президенте, — почав Кшепицький, побачивши, що начальник схиляється до позитивної відповіді, — пане президенте, у мене вже є ідея. Коли ви станете прем’єр-міністром, ми поїдемо до Лондона.

— Чого? — знехотя спитав Дизма.

— Чого? Візьмемо за кордоном позику. Комусь іншому не дали б, а у вас же там зв’язки. Либонь, не один з ваших оксфордських друзів посідає тепер високе становище в суспільному житті Англії. От коли б вам пощастило взяти позику.

Кшепицькому невтямки було, що він сам убив свої жадання.

Никодим насупив брови і махнув рукою, щоб той замовк.

«Так, — міркував він, — я зовсім забув про це… Будучи прем’єром, мені довелося б приймати всіляких послів… Може, навіть їздити до Женеви. Правда, можна було б узяти перекладача, але тоді одразу всі узнали б, що я, крім польської, ніякою іншою мовою — ні бе, ні ме… І про той паршивий Оксфорд… Та й нащо все де мені?..»

Підвівся зі стільця. Ніна і Кшепицький заклопотано дивилися на нього.

— Ну от, постановив, — обізвався Никодим, надавши своєму голосу непохитної твердості, — прем’єрства я не приймаю.

— Пане президенте, але ж…

— Ніяких балачок! Не приймаю і годі. Все.

Кшепицький повалився на стілець, Ніна стояла, мов закам’яніла.

Никодим поправив чуба, високо підняв голову і відчинив двері.

У вестибюлі вмить стало тихо, усі схопилися на ноги.

Дизма, не прихиляючи за собою дверей, ступив три кроки до доктора Литвинека. Оглянувся і тихо мовив:

— Пане Литвинек, передайте панові президентові республіки, що я дякую за честь, але прем’єром не буду.

— Пане Дизма!.. — крикнув воєвода Шеймон, але зразу ж замовк.

— Та чому ж?! Чому? — вигукнула Пшеленська.

Дизма насупив брови.

— У мене є свої причини, — відказав сухо.

— Ваша ухвала остаточна? — запитав Литвинек.

— Кожна моя ухвала — остаточна.

— Може б ви, пане президенте, написали відповідь голові держави?

— Можу написати.

Никодим кивнув головою і рушив у кабінет.

Коли він зник за дверима, у вестибюлі зчинився гамір, почулися вигуки.

— Чому?! Не розумію — чому?!

— Це жахливо! Країна в розпачливому, буквально в розпачливому становищі! Далебі, я не знаю нікого, хто міг би там бути замість президента Дизми.

Вареда покивав головою.

— Образився, звісно, образився, що всупереч його вказівкам знівечили Хлібний банк.

На мить випала тиша, і тоді зненацька з-за дверей кабінету долинув збуджений голос Дизми:

— Пишіть, до гаспида, пишіть, коли я кажу! Годі!

Почулося притишене стукання друкарської машинки.

— Мені здається, — почала пані Пшеленська, — що на ухвалу пана президента вплинули головне його почуття, любов до моєї небоги. Вони ж лише кілька місяців як побралися. Щоб виконувати обов’язки прем’єра, людині потрібно більше годин, ніж їх має доба. А президент — натура глибоко чутлива, хоч і вміє не показувати цього. Ми, жінки, знаємося на тім.

— О так! — підтвердила графиня Чарська.

Рельф стенув плечима:

— На мою думку, ви, мадам, так само, як і пан полковник, помиляєтесь, та ще й глибоко помиляєтесь. Наскільки я спостерігав діяльність президента Дизми і наскільки знаю його самого, особисті інтереси не можуть керувати цією людиною.

— Це державний діяч на всі сто! — вигукнув воєвода Шеймон. — Якщо він тепер одмовився, то, видно, має якісь важливі політичні причини.

— Але ж країна котиться в прірву!

— Це нам так здається, — всміхнувся воєвода, — нам так здається. А власне, справи не такі вже й кепські. Я певен, що президент Дизма, який ліпше од нас розуміється на економіці, не бачить іще такої великої небезпеки, щоб йому треба було особисто поспішати на допомогу.

— Один раз він уже рятував країну! І як щасливо! Справжній Цінціннат[38] — мов сентенцію, проголосив воєвода. — Дозволяє одірвати себе від плуга тільки в разі крайньої небезпеки!

— Так, так! — збуджено вихопилась одна з дам. — Тоді він стане до керма і врятує нашу вітчизну!

— Незвичайна людина, — тремтливим голосом обізвався доктор Литвинек.

— Велика людина! — підкреслив воєвода.

І враз у кутку почувся сміх, довгий і різкий, мов щось заскрекотало.