Кріс Тведт - Коло смерті

class="book">— Добра промова, — похвалив я Рюне Сейма. — Просто неперевершена!

Я казав щиро. Він добре виступив, краще ніж я від нього сподівався, та водночас я знав, що це мені не допоможе. У норвезькому судочинстві не існує вимоги про доведення мотивації злочинця, і це, мабуть, правильно. Згодом, заднім числом, виміряні нещадним мірилом часу, більшість злочинів виявляються безглуздими, незваженими або й зовсім ірраціональними. Та це нечасто рятувало злочинців від вироку, не врятувало б і мене. Я потребував більшого. Я потребував дива.

Розділ 58

Дежавю називається французькою невиразне відчуття, ніби історія повторюється. Саме так я почувався після обідньої перерви. Ульв Ґарман запально, проте стишеним голосом, розмовляв у коридорі перед дверима судової зали з поліцейським. Потім він підійшов до нас і, цілком мене ігноруючи, звернувся до Рюне.

— Ми трохи спізнимося.

— Чому?

— Потерпіла не з'явилася.

— Ґерд Ґарсгол, маєте на увазі?

— Так. Я послав по неї патруля. Суддя відклав початок засідання до її появи.

— Що таке, Мікаелю? Ти зблід, як стіна? — Рюне Сейм глянув на мене трохи здивовано. — Тобі зле?

— Ні, — похитав я головою. — Так… було й останнього разу.

— Про що ти кажеш?

— Коли свідок не з'явився. Так усе почалося…

— Ти ж не думаєш, що хтось… не припускаєш, що все знову повториться? Це зовсім нелогічно. Чого цим можна досягти?

— Не знаю…

Рюне замислився, а тоді рішуче потряс головою.

— Ні, Мікаелю, ти просто параноїк. Таке трапляється постійно. Свідки забувають про терміни, можуть проспати або напитися. Та що завгодно, сам добре знаєш.

— Маєш рацію, — погодився я, однак на душі було мулько.

Нам зателефонували з суду, як минула друга година по обіді. Коли ми ввійшли до зали, Ґерд Ґарсгол вже сиділа на місці свідка. То була маленька, пухкенька жіночка десь п'ятдесятилітнього віку, одягнена в темно-зелене вовняне пальто, застебнуте під саму шию. На колінах вона тримала невелику торбинку, без кінця теребила її в руках, я чув безнастанне, дражливе клацання замочка. Жінка не дивилася ні праворуч, ні ліворуч, доки зала поволі заповнювалася. Аж як до зали ввійшли судді, почулося шкрябання стільців до підлоги, тоді вона знетямлено озирнулася на публіку, яка встала з місць, і собі поволі звелася на ноги.

Вона склала присягу таким тихим голосом, що важко було розчути хоч слово. Потім суддя запитально глянула на прокурора.

— У чому причина запізнення, пане прокуроре?

Ульв Ґарман стенув плечима.

— Свідок перебувала в своєї сестри, ваша честь.

Суддя перемкнула свою увагу на Ґерд Ґарсгол.

— Ви одержали повістку в суд?

— Так.

— То чому не з'явилися?

— Я… була… я не хотіла.

— Це не вам вирішувати, хочете ви чи ні, пані Ґарсгол. Ваш обов'язок з'явитися за повісткою. Самі бачите, чим таке закінчується — приводом поліції.

Ґерд Ґарсгол почала плакати. Єва Ґрангейм дивилася на неї таким специфічним поглядом, як деякі жінки дивляться на своїх посестер, котрі анітрохи не дотягують до сподіваних стандартів сучасної жінки.

— Чому ви плачете, пані Ґарсгол?

Тихий плач перейшов у схлипування. Єва Ґрангейм закотила під лоба очі.

— Пане прокуроре, ваш свідок, будь ласка!

Ульв Ґарман мав досвід з різними свідками: з розгубленими, дурними, агресивними й глибоко розпаленими. Упоратися з заплаканою жінкою було йому заввиграшки. Він встав зі свого місця, підійшов до Ґерд Ґарсгол, поклав їй руку на плече.

— Ми всі тут чудово розуміємо, яким душевним випробуванням є для вас поява в суді.

Хлипання і шморгання носом.

— Та можу вас запевнити, усе буде добре. Просто не кваптеся. Нам потрібна ваша допомога, щоб той, хто скривдив вас, був покараний.

Схлип.

— Може, поволі почнемо з розповіді про ваші стосунки з Ґуставом Німаном? Отже, Ґустав є вашим нареченим, так?

— Був!

Ще гіркіше хлипання. Ґерд відкрила торбинку, вийняла носовичка, висякалась.

— Гаразд. Розкажіть, як ви познайомилися.

Ось тут її і понесло. Ґерд Ґарсгол розповіла зворушливу історію, як вони познайомилися, граючи в бінґо, як поступово їхні стосунки переросли в кохання.

— Ви знали, чим він займався?