Микола Смоленчук - Смутна доба

монастиря, його так і не змогло взяти тушинське військо, хоч тримало в осаді до весни 1609 року.

Москва теж перестала підтримувати самозванця, хоч і Шуйському не симпатизувала. Підривала авторитет царя Василя неймовірна дороговизна. Неспокій торкнувся навіть бояр.

Цар звертається за допомогою до шведського короля, на початку 1609 року він її одержує. Карл XI розумів, що несуть вороги його московському сусідові. «Якщо поляки і литва стануть над вами, — писав він, — то не пощадять вони ні патріарха, ні митрополитів, ні архієпископів, ні ігуменів, ні воєвод, ні дяків, ні дворян, ні дітей боярських, ні гостей, ні торговий люд, доки не винищать славний російський рід».

Навіть окремі шведські воєводи слали на Московщину обурливі листи: «...як вам не соромно слухати всілякі нісенітниці та брати в державу всякого негідника, якого вам приводять литовці».

17 лютого 1609 року у суботу на масляну заколотники спробували повалити Шуйського, але не змогли підняти бояр. На Лобне місце силоміць витягли патріарха Гермогена, та він не пішов проти законного царя.

Сагайдачний

Гетьман слів на вітер не кидав. У 1609 році по перший траві він нападає на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл та Килію, не поминув Білгорода, що на Дністрі. І його могутні стіни не захистили турка від козацької помсти.

— Це вам за минулорічну орду.

Є також дані, що в цьому році гетьман палив берега Анатолії.

Повернувшись до Києва, Конашевич відразу взявся за справу, викладену у заповіті князя Острозького.

Гетьман перейшов до залу з видом на зелене плетиво старого саду. Тут міг зосередитись. Натура діяльна, він не любив засиджуватись на місці, та обставини змусили — пам'ять князя Острозького він шанував.

Сагайдачний придбав київську оселю десяток років тому, та стояла вона на цьому місці, либонь, уже сотню літ. Видно бодай по садові за вікном. Морально він давно прив'язався до садиби, почував своєю домівкою. Коли від'їздив далеко, сумував за цими стінами, за видом на вікову грушу із розхитаним столом під нею.

Нарешті заспокоївся і сів. Забув уже їх, папери і книги, почував певніше з шаблею в руці, ніж з каламарем[230].

Іов Борецький застав друга за далеким од військової людини заняттям, той вивчав статут Львівського братства.

— Головне, видається мені, — звернувся до гостя, коли той сів, — створити у Києві братство. Тільки воно може згуртувати людей...

Він підняв руку з розчепіреними пальцями.

— Осібно це тільки пальці. Зведи їх до купи — кулак, сила, яку треба лише спрямувати. Ось що робить братство. Є вони навіть у Рогатині, Самборі, Замості, є у Любліні, польському місті. А в нас нема. Сором!..

Борецький погодився з гетьманом.

— Найпаче гнітить мене відсутність у Києві порядної школи. Парафіяльні до уваги не беру, ту, що при Богоявленському монастирі, також — вона нижча школа, хоч і вчаться там довше. Нам потрібна школа, близька до Острозької — з тривалим часом навчання, з філософськими науками, здатними протистояти єзуїтським колегіям, з грецькою та латинською мовами. Словом, те, що заповів нам князь Острозький, те, що мали ми в його академії. Бачите, владика Потій теж почав з колегіуму, до нього пішли діти, які могли б ходити до нашої школи!

Довго обговорювали пункти Львівського братства, визначали, котрі могли бути їм сприйнятні. Потім заходилися перебирати імена знатних киян, здатних фундувати братство, особливо його школу. Дріб'язок од внесків братчиків на ноги школу не поставить, треба значні добровільні пожертви.

— Князь Василь-Костянтин вписував у фундушеві грамоти цілі села і клав ті грамоти у напрестольні євангелії церков, до яких благоволив. Тільки в такий спосіб можна вирішити справу!

— А ще подбати маємо, аби до київського кліра ввести духовну особу, рівну Іпатію Потію, котра могла б висвячувати духовенство.

Князів заповіт зобов'язував обох до роботи, і вони не збиралися діяти впівсили.

— Беріть на себе духовенство, отче Іове, а я — світське поспільство. Маємо поспішати, бо нас переженуть. Хто знає, скільки піде на те часу?!