Чак Паланік - Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Отож усі проковтнули те, що «лікар прописав» і сіли переглядати копію «Сталевих магнолій»[261] по телеку у фойє свого поверху. З терапевтичною метою, як було сказано. Ще до того, як «склеїли» Джулію Робертс, Паця Пірат з гучним «як» вивернув уміст свого стравоходу під ноги на лінолеум. «Яка кака», — тільки й пробекав він. Розбишаку вивернуло просто під час весільної вечірки: пінні хвилі моря шоколадної насолоди виплеснулися на берег без будь-якого штормового попередження. А от як Олімпія Дукакіс лається з Ширлі Маклейн — ніхто вже й не почув: занадто вже завзято всі віддалися більш невідкладній справі — сироп бив фонтанами вже звідусіль. Ось чому, коли невтішна Саллі Філд стояла біля могили своєї доньки, геть увесь вестибюль був свіжовимитий суцільним шейком.

Зараз, уже у спальній палаті, вони загорталися в ковдри та переверталися з боку на бік, намагаючись заснути. У палаті було темно, хоч в око стрель, але сон не йшов. Хоч і під ковдрою, та Кевін трусився всім тілом. Отруйний сморід підвалу забився навіть у пазухи носа, і витравити його звідти не міг і кислий запах блювотини. За два ліжка від нього Червона Квасоля хлюпав носом у подушку.

Голова тріщала. Кевін вислизнув з-під ковдри та поповз до вікна. За вікном було по-зимовому холодно, і на склі з цього боку налипла паморозь. Підвівшись навколішки, Кевін притулив хвору голову до вікна. Остудивши лоба, у темряві Кевін почав думати ясніше: ох, не тією дорогою вони пішли… От навіщо йому було брати гору над батьками? І що ж він накоїв задля того, щоб відчути їхню батьківську любов?! Та, накоївши одне, він постав перед імовірністю того, що, прагнучи переконати всіх у своїй нормальності, доведеться вчинити ще страшніше. Хоча жевріла надія, буцімто кривда, яка більша за всі попередні, ще може виправити становище.

Щоб викинути спогади з дурної голови, Кевін пробурмотів: «Прокляття!» Він сказав це вголос, і це слово повисло в темряві в сторожкому мовчанні. Назавтра очікувався новий похід до підвалу. Нове побачення з Бетсі-річчю.

Та то завтра. А ще сьогодні дехто встиг сказати своє вагоме слово. Вумник. Мовчав-мовчав і раптом простогнав з тугою неминучості: «Ми всі тут у руках старого маніяка». Трохи помовчав, вичікуючи, може, хтось «клюне». Не дочекався. «Я маю на увазі не Господа Бога, а найсправжнісінького старого маніяка».

З іншого ліжка почувся голос Джаспера: «Треба якнайшвидше надіслати звістку рідним — розповісти про все, що тут коїться».

«Як?!» — вихопилося в Кевіна.

Тут утрутився Паця Пірат: «Еге ж, а він скаже, що ми брешемо, бо таким чином намагаємося відкараскатися від лікування».

Упнувшись поглядом у темряву за вікном, крізь стислі зуби Кевін процідив: «Мабуть, прощавайте, мої двадцять штук».

«А мені параду на власну честь не бачити, як власних вух», — білугою проревів Кит мол.

На те Вумник лише сплюнув: «Їпати твій парад! Ми будемо робити все, що накаже маніяк! Інакше моїм батькам доведеться гнути горба тільки на нього до кінця своїх днів».

Червона Квасоля тільки носом шмигнув: «Але ж я не хочу їпати нікого, мертвого та ще й препарованого!»

«Їпати вас усіх, скиглії! — почувся в пітьмі голос. То був голос Розбишаки. Той голос аж ніяк не нагадував голос шістнадцятирічного підлітка, якому випало ділити палату з тими, хто досі замість того, щоб ходити до вітру ще й досі ходив під себе і мав очі на мокрому місці. Цей голос пролунав рішуче. У ньому не було остраху. То був голос людини дій. Такої, як командир, що збирає своє військо. — Є дещо набагато важливіше, що ми маємо врятувати».

Кевін отримав цілу низку листів. Вони були від матері. Мати писала, що тато просто вбиває себе, заробляючи гроші на покриття отих щотижневих рахунків від шпиталю. Вона шкрябала свої листи нашвидкуруч на відкритих листівках із друкарським написом: «Одужуй!» В одному з таких листів вона поскаржилася, що батько якось після роботи просто впав. Вона описала те, що сталося з батьком, як «кардіологічний епізод», а в її устах це мало означати «розбите серце». На завершення вона щоразу благала його слухатися Командора та бажала найскоріших успіхів у лікуванні.

Містер Клейтон писав значно рідше, але саме з його листів Кевін довідався, що місіс Клейтон пішла водночас на дві праці на неповний робочий день. Одна робота — офіціанткою. Інша — прибиральницею у готелі. Тато нарікав, що кожного вечора, коли вона повертається з роботи, падає на стілець і тільки плаче, дивлячись на свої опухлі ноги з натертими до крові водянками.

Зі свого боку Кевін не знав, про що й написати, щоб його не затерли командорські цензори. Зате легко було уявити щотижневі звіти, які шпиталь надсилав рідним. Ці звіти слугували єдиній меті: висмоктати з рідних усю кров до останньої краплі.

Окрім них, у будинку мешкали й інші хлопці. Більш того, судячи з гуркоту, який ті вчиняли, коли бігли на їдло, у тутешній в’язниці утримували цілий натовп, та ще й не один. От тільки під час прийому їжі та прогулянок мешканці шостого поверху були відокремлені від інших. У ясну суху погоду з великого вікна поруч зі своїм ліжком Кевін мав змогу роздивлятись інших, що гуляли на баскетбольному майданчику. Оті інші, якщо підшукати годяще слово, виглядали якимись занехаяними абощо. З-під заношених штанців, на яких оторочка давно обтріпалася до стану бахроми, стирчали голі гомілки. А на сорочках, якщо такі були, між манжетами та п’ятірнею завжди виднівся чималий відрізок голої шкіри. Загалом, вони виглядали так, ніби «сиділи» тут уже давно і давно вже зі своїх манатків повиростали. Замалі футболки, що аж