Чак Паланік - Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Він стояв під однісінькою лампою, до якої впритул підступала пітьма. А стояв він коло незвично довгого столу. А те, що було на столі, накривала масляниста плівка молочного відтінку.

«Джентльмени, — урочисто оголосив він, нахиляючись, аби підхопити край плівки. І, піднімаючи його, спитав: — Ви дозволите відрекомендувати вас Бетсі?»

З цими словами Командор відкинув покривало. На столі нерухомо лежала якась річ. Дещо. Це «дещо» розпростерлося на всю довжину металевої робочої поверхні столу, здається, з нержавної сталі.

Поверхня самої речі виглядала матовою, наче мило. На ній була квітчаста сукня, що ледве прикривала руки й ноги. Складки пелени огортали витончені стегна до колін. Руки були витягнуті вздовж тулуба. Кевін подумки помолився, аби те «дещо» виявилося такою собі натуральною лялькою на повний зріст. Він загадав, нехай воно виявиться відлитим з форми таким собі фігурним милом. Або якщо воно все ж людина, то нехай воно просто спить.

Але той запах, який переслідував їх усю дорогу… його джерело було саме тут.

А ще у смороді вирували чорні цятки. То були мухи. Не відлітаючи далеко, вони кружляли навколо столу. Деякі вже мандрували вверх-униз по тонких оголених кінцівках. Вони витягували свої хоботки та цілували голі руки, як Ромео у стародавніх кінострічках. На одному зап’ястку Кевін помітив бинтову перев’язку. Перевівши погляд, він помітив іще один бинт: збоку на шиї, під підборіддям.

На іншому зап’ястку виблискував золотий ланцюжок, до ланок якого були приклепані кілька дармовисів-медальйончиків. То був браслет на добру вдачу. Щойно очі призвичаїлися, Кевін роздивився кілька дармовисів. Одна була маленькою золоченою Біблією. Інша ж була у формі двох масок: однієї, що сміється, а другої — що насупила брови, — то був символ драматичного товариства. Далі висів золотий бейсбольний м’ячик. За бейсбольним м’ячиком — палахкий смолоскип, символ відмінника навчання у старших класах. Комірець платтячка був оторочений мереживом, крізь яке Кевін розгледів іще й золочений натільний хрестик, що запав у влоговинку на шиї. Хрестик висів на вервечці з намистечками, що, наче зашморг, обвивала бліду шию.

Змусити себе подивитися їй в обличчя Кевіну було несила. Принаймні зараз. А що, як у неї розплющені очі? Навіть від того, що він це уявив, йому волосся стало дибки. Кожна волосинка на голові наїжачилася, та так боляче, наче привиди потягли, намагаючись вирвати з корінням.

Річ, яка простяглася на столі, мала довге русяве хвилясте волосся, що каскадом спадало з попелястого, у формі сердечка, обличчя, розплескуючись по квітчастому платтю. Деякі пасма вибилися далеко і розсипалися віялом; вони висіли з краю столу, мов рідкі торочки. Кевін з товаришами, вочевидь, був далеко не першими, кому привелося вчиняти наругу над Бетсі-річчю. Що більш звикали його очі, то більше швів на кшталт тих, що на бейсбольному м’ячі, тільки чорних, помічав Кевін на білому тлі. Вони самі впадали у вічі там, де бліду шкіру кромсали скальпелем, а потім нашвидку затягували хірургічною ниткою. Деякі розрізи виглядали нещодавніми. Деякі — ні. Скидалося на те, що злощасну Бетсі-річ розбирали на частки забагато разів, щоб їх можна було навіть спробувати підрахувати. За кількістю м’ясників, що над нею попрацювали, її вже й несвіжиною важко було назвати.

Усі завмерли, наче прикуті до місця співчутливими очима Командора. «Мої юні джентльмени, — заохотив їх він, — вам нема чого лякатися жінок».

Томас прошепотів, що ті шви нагадують йому залізничне полотно. А Киту мол. вони нагадували радше застібку-блискавку: нічого різати не треба — треба лише потягнути, і все розстебнеться саме.

Командор кинув оком на Бетсі-річ. Повів вухом, наче дослухаючись. «Що таке, моя люба?» — спитав. Підніс палець до шершавих зморщених губ, показуючи хлопцям: «Цить!» Низько вклонився, повертаючи голову жовтим вухом до безмовних її вуст, на яких червоним глянцем жевріла помада. Примружив очі, ніби прислухаючись, із розумінням кивнув: «Так, само собою, люба». Підвів голову та зігнув гачком палець, запрошуючи всіх підійти ближче.

Ніхто не ворухнувся.

Командор впер кулаки в боки та тупнув ногою. Обурений, він звернувся до них із промовою: «Чи дозволено мені нагадати юним джентльменам, що ваші батьки сплачують за вашу участь у цій програмі близько тисячі доларів на тиждень? Декотрі з них, як нам відомо, були змушені закласти свої будиночки та цілі ферми! — Командор окинув їх докірливим поглядом. — Тому, чим швидше ви почнете виконувати навчальну програму, тим менш відчутним виявиться непідсильний для когось фінансовий тягар, який ви накладаєте…»

Штука баксів на тиждень. Кевін розумів, що жодна медична страховка у світі не візьметься покривати такий рахунок. Сама брутальність цієї суми вдарила його мов обухом по голові. Його аж відкинуло назад, до дверей. Він помацав пальцями за спиною у пошуках клямки, та не знайшов. Її й не було.

У світлі єдиної лампи під стелею Кевін розгледів іще кілька медальйончиків на вдачу, що безсило звисали з браслету. Там були малюпусінькі золоті балетки. Музичний ключ, що репрезентував хор. Знак «Фермерська надія Америки». Повітря в кімнаті було таким затхлим і застиглим, що й дармовиси завмерли нерухомо, наче листячко в літнє пекло.

Очі Бетсі були розплющені. Тоскні, наче синя барва, вони незмигним поглядом уп’ялися в єдину голу лампочку під стелею.

«Кинути її сюди — то помста її батьків», — шепнув Розбишака, киваючи на великі накладні вії та яскраво розмальовані червоні нігті, наклеєні поверх справжніх, подряпаних та погризених.

Арахісів палець тим часом розпрямився й тепер вказував просто на них усіх. Кінчик пальця мандрував від одного до іншого, поки геловінський голос декламував: «Любить… не любить, любить… не любить».

Тієї ночі ніхто не спав. Після вечері кожному дали випити склянку шоколадно-молочного шейку, здобреного сиропом з іпекакуани[260]. Командор навіть таємниці з рецепту не робив.