Чак Паланік - Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Інші хлопці одразу ж подивилися на нього іншими очима: в них читалися неприхована повага та визнання. Ім’я «Бетсі», власне, висіло у повітрі. І, судячи зі скам’янілого обличчя Командора, питання Розбишаки зачепило в ньому якусь пам’ятну струнку. Здається, Розбишака знав щось, чого не знали інші.

Командор осміхнувся. Усмішка вийшла не радісна, а така, яку має людина, що приховує якусь таємницю. «Джентльмени, — наголосив він, — саме завтра на вас чекатиме сюрприз, — Командор підніс знебарвлені руки вгору, — завтра ви зустрінетеся з чарівною молодою жінкою, — він замріяно прикрив повіки, ніби у захваті від спогадів, — вона, так би мовити, повністю… — Ніби на доказ того, що не все можна передати словами, він вивів у повітрі геометричну фігуру, що нагадувала пісочний годинник. Потім склав долоні сердечком. Потім притис їх до грудей якраз напроти серця.

І, ніби поринувши у невимовні мрії, Командор знову заплющив очі. Зітхнув. «І вона люб’язно надасть вам доступ до всіх еротичних таємниць жіночого тіла».

На сніданок були яйця та грінки з французької булки. А після — охоронець провів їх через кілька закодованих дверей до бічних сходів, що ховалися за ними. З кожною сходинкою дихати ставало все важче. Задушливе повітря було насичене вологою та теплом. На якомусь короткому відрізку Кевін відчув іще й їдкий запах хлорки від басейну. То був знак, що вони минули цокольний поверх, та охоронець вів їх чимраз нижче: один прогін, другий, третій. Час од часу він зупиняв рух долонею, як то зазвичай роблять «копи» на дорозі. Потім, відмикаючи чергові двері, махав їм рукою проходити далі. Коридори тут усе менше нагадували власне коридори і щодужче нагадували тунелі. По стелі проходили якісь труби, а підлоги й не було — був просто завожений бетон. Конденсат, що натікав з труб, деінде збирався в калюжі, тому доводилося весь час дивитися під ноги, аби ненароком не наскочити на слизьке.

Тієї ночі ніхто очі заплющити не міг, повторюючи між собою одне лише ім’я: «Бетсі».

Зараз усі намагались удавати, що йдуть назустріч великій пригоді, та чим далі, тим більше їм здавалося, що кожен крок веде їх до того, аби бути похованими живцем. «Хоч би презервативи видали, — набравшись хоробрості, прошепотів Джаспер, — у мене сперма, здається, здатна проїсти залізо».

Його підтримав Томас: «Так, не вистачало ще ляльку — чого не буває! — зробити…» Ось так, пошепки, вони й вели диспут щодо лячних перспектив раннього батьківства, бо кому-кому, а їм-то було достеменно відомо, якими чудовиськами бувають діти. Вумник, своєю чергою, вдарився у спекуляції щодо самої Бетсі: на його думку, вона мала бути неймовірно реалістичною, найсучаснішою та, насамперед, анатомічно вивіреною з тих «реальних дівчат», що їх навчилися виробляти з гуми. Розбишака йшов мовчки.

Біля кожних дверей охоронець зупинявся набрати кодовий номер на клавіатурі замка. Кожна клавіатура відтворювала чотири різні музикальні тони. Виходило, що кожен замок мав власний чотиризначний код.

Бетсі. Це ім’я бриніло у кожного в голові. І кожен повторював його на свій лад від самого ранку: і коли стояв під гарячим душем, і коли прилизував гребінцем волосся, бо ніхто інший, як Командор наказав, щоб усі виглядали так, ніби ідуть на офіційну вечірку з танцями. І поки вони пов’язували краватки, і поки до блиску натирали черевики, її ім’я не йшло з голови, як той привид, що в ній оселився.

Зараз, скупчившись позаду охоронця та шпортаючись через власні ноги, вони брели в напівмороці слизького шлакоблочного переходу, а їхній шепіт і хихотіння відлунювали від стіни й до стіни, від підлоги й до стелі. Вони намагалися вдавати з себе неабияких ловеласів та насправді налякані були вже так, що хоч би до туалету добігти. Семеро козеняток на побаченні всліпу. Кевін відчував себе як на загальному незалежному тестуванні в школі. Хай там як, вирішив він, якщо вдасться справжній секс із незнайомкою, він завтра ж зателефонує батькам, щоб ті негайно забрали його додому.

І знов йому стало моторошно. Його підштовхують до «груповухи»: ділити з хлопцями одну дівчину, котру, скоріш за все, йому й зустріти більш не доведеться. Життя, воно ж таке: здебільшого складається з людей, яких ти зустрічаєш тільки раз. Він був певен, що й Вумник із Червоною Квасолею відчувають те саме, що й він. І так само помовкують, побоюючись «поламати» іншим увесь кайф.

На виправдання того, що мало відбутися, Паця Пірат заторочив про те, що Бетсі, либонь, повія, яких іще треба пошукати. Аби не відставати, Кит мол. підкинув, що вона, взагалі, кінчена німфоманка.

А от Кевіну до серця почали закрадатися сумніви. Кожен крок вів їх усе далі вглиб підземелля. Давно вже промайнув цокольний поверх. Нижче могла би бути лише… темниця? Кімната тортур? Що? Що за усім цим криється? Заробити свої двадцять штук з одного статевого акту і… стати одним з найжалюгідніших, прости Господи… тутів в історії?! Щоб відмити брудні думки про брудні гроші, його мозок ввімкнув широкоекранний кольоровий телевізор, ноутбук останньої моделі, підгузки.

Так вони й опинилися перед дверима без ручки. Охоронець натиснув на кнопку кодового замку, нахилився ближче до мікрофона та мовив: «Мешканці шостого поверху». Пристрій затріщав статичними розрядами, і тріскучий від того голос із ящика просипів: «Постережись — відчиняю». То був голос Командора.

Охоронець зробив знак усім відступити назад, і двері, відчиняючись, посунули просто на них. Порівняно з тунелем кімната за дверима здавалася тьмяною. З неї повіяло холодом склепу. Щойно хлопці переступили поріг, як двері за ними грюкнули, замикаючи їх усередині. Аби звикнути до напівтемряви склепу, довелося кілька разів покліпати очима. Якоїсь миті, коли очі в нього були заплющенні, Кевінові почулося дзюрчання води, а ніс уловив запах парфуми, змішаний з якимось ядучими речовинами, від котрих аж сльози навернулися. Єдине, що бачили очі у тьмяному світлі склепу, був сам Командор.