Роман Іванович Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

злочин мусив бути покараний. Мій Єпіфаній – це я і весь мій народ; ми повинні відбути покуту за свідому й несвідому мовчанку на оргіях, шабашах і Варфоломіївських ночах окупантів.

Такими злочинцями, як Єпіфаній, були ми всі. Вся наша нація була злочинною супроти себе самої. Ми героїчно гинули в Батурині, ми терпеливо вмирали під час голодомору в 1933 році, ми покірно йшли у підвали НКВД, і нам стріляли в потилиці… Тож коли має каятися Єпіфаній за те, що не вп’явся зубами в горло Меншикову, то чому не маємо каятися ми, винні не в тому, що впустили більшовицьку орду на свою землю, – сил не було зупинити, а в тому, що в душу впустили і вдовольнилися тихим і ситим рабством.

Хто ж ці люди – серце мені крається! – що прийшли з Чернігівщини, підкуплені першим секретарем Чернігівського обкому партії В. Лісовенком – його консервами, відрядженнями, готелями і ковбасою, – пікетувати Верховну Раду після студентської акції? Таж українці. Ярим залізом випікатиме історія з їхніх душ ганебні чужинецькі слова, виписані ними на транспарантах: «Долой парад суверенитетов!», «Отстоим имя и дело Ленина!», «Наш колір червоний, вибір соціалістичний!», «Не треба мені Бандери, хочу сала і мадери!» Яку покуту їм, обдуреним і без вини винним, задасть Господь?

Студенти відкрили мені очі, і я вперше побачив перед собою безсилу орду – її частину, але докупи зібрану в кількості 239 чоловік в одному залі, і мені стало дивно й соромно, що я терпів їх усе життя, що вони їздили на мені, як карлик Єрмолай на Єпіфанію; вони їздили на нас усіх; ми, як могли, скидали їх, як могли – обминали, втікали від них, обдурювали, вдаючись до хитромудрих підтекстів, змальовували їх, але ж боялися – нікчем!

Я вирішив проаналізувати стан людини, яка, вчинивши гріх мовчання, мусить каятися й шукати дорогу до Храму своєї душі; я вирішив показати все наше суспільство, до якого увірвалась орда бездуховності. Хай мій твір очистить мене самого в цей святий момент, коли я ступив на поріг незалежності своєї держави.

На порозі незалежності нашої держави став український народ під час студентської революції. І вже ніхто не міг зупинити волі українського народу до самостійності. Ще будуть арештовані й побиті депутати, і тяжко помилиться Леонід Кравчук, даючи дозвіл на арешт Степана Хмари після інспірованої авантюри в підземному переході на Хрещатику 7 листопада 1990 року, проте ця помилка державно вишколить майбутнього Президента. Ще виступить в українському парламенті генерал чужинецької армії Мойсєєв і скаже: «Я пекусь не о карьере своей, я сегодня пекусь о государстве российском» і буде висвистаний Народною Радою з трибуни; ще влаштує маршал Язов у Галичині кам’яний геноцид – позриває динамітом пам’ятники дивізійникам під Бродами, Степанові Бандері – аж двічі – на його батьківщині біля Калуша, Євгенові Коновальцю в Зашкові на Львівщині; ще генерал Варенников шантажуватиме Голову Верховної Ради Кравчука, щоб став на бік ГКЧП, – і всі три високорангові солдафони опиняться згодом у тюрмі. Ще приїде до Києва емісаром від Горбачова президент США Джордж Буш і буде переконувати українських парламентаріїв, що Україні найкраще залишатися в СРСР, а ми з депутатом Олесем Шевченком розгорнемо перед його ескортом синьо-жовтий прапор, засвідчуючи нашу непорушну волю до незалежності, і він таки привітає нас розчепіреними двома пальцями, побажавши нам перемоги. Ще багато труднощів перенесе наш народ, але ніхто ніколи вже не примусить його повернутися в тихе рабство, у підданство нікчемним карликам. Ніхто і ніколи – бо маємо таку героїчну молодь, яка готова піти за Україну на смерть.

А втім, на смерть не доведеться йти. Народи вже зрозуміли, і втямлять це й найдосвідченіші майстри імперії, дивлячись на вищерблений, глухий і мертвий цар-дзвін біля Кремля, який символізує мертвотність імперії: немудро зливати малі дзвони в один великий, бо чим більше дзвонів – тим краша гармонія, – ходитимуть вільні люди в музей, що виросте на місці московської тюрми, й дивитимуться на витвір манії великості, яка є менша малості.

23

А що ж – література? Де вона? Де та духовна субстанція українського народу, яка зберегла нашу національну потенцію, виховала нас, дала незнищенну зброю – мисль – і привела до будівництва незалежної держави? Залишилася за шелом’янем історії непотрібною для вжитку і стала тільки джерелом пізнання, до якого звертатиметься дослідник нашого державного становлення, а новітньому шанувальникові культури – нецікава, байдужа, нестравна? Де та модерна література, яку б мала народити молода держава?

Дивлячись на нинішній вакуум у красному письменстві – адже за сім років боротьби за демократію не з’явилось в Україні жодного поважного прозового твору, та й у поетичний дзвін ніхто не забив по-великодньому, – хочеться вигукнути вслід за Лессінгом і Франком:

«У нас нема літератури!»

У нас нема літератури майбутнього… А чи правда це?

Ні. Бо не можна розділювати борозною, ніби озимину від ярого посіву, літературу давню й новітню, традиційну й авангардну, заангажовану і самодостатню, недержавну і державну, бо в надрах класичної (хай так назву досьогоднішню вартісну літературну продукцію) ми не встигли не те що дослідити, а навіть побачити в ній нормальний модерн, зайняті пошуками найнеобхіднішої зброї, і мусимо тепер перед нашими дітьми признатися, що небагато знаємо про поетику Т. Шевченка, бо коли, наприклад, цитуємо, немов лозунг, останню строфу з поезії «І Архімед, і Галілей» («І на оновленій землі врага не буде, супостата»), то естетично-філософського коду перших строф не розуміємо зовсім і навіть не намагаємося зрозуміти; що про секрети поетичної творчості Івана Франка не маємо зеленого поняття, бо наша