Роман Іванович Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Незалежності), поставили намети, відгородили майдан щитами, почепили на чола пов’язки з написами «Я голодую» і виписали на гігантському плакаті всі названі вище вимоги.

Місцева влада, Верховна Рада, Київ, Україна і весь світ були шоковані: що ж буде, хто переможе, невже влада поступиться перед студентами, а якщо не поступиться, то що станеться в краю, коли студенти почнуть вмирати і самоспалюватись?

Біля містечка голодуючих день у день стояв кільцем народ, не допускаючи до щитової загорожі ні міліцію, ні провокаторів, яким один раз вдалося закинути між намети димову шашку; незабаром, ніби спам’яталися, почали голодувати й депутати. На п’ятий день голодування перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко влаштував широкомасштабну провокацію…

Для великого ганьбища і сміху зібрав у Палаці «Україна» немічних інвалідів другої світової війни, похилих ветеранів комуністичної партії, щоб вони після конференції, на якій одностайно було засуджено голодуючих «екстремістів», пішли походом від Палацу «Україна» до «Героїв жовтневої революції» – через голодуюче містечко, змітаючи його при тому, – й поклали до стіп Леніна квіти.

Я стояв тоді на Хрещатику серед незчисленного натовпу людей і спостерігав видумане Гуренком ганьбище. Старі і немічні, обдурені й бідні, на милицях і в інвалідних візках комуністи-ветерани несли й везли портрети Леніна, плакати, на яких засуджувався український буржуазний націоналізм і голодуючі діти, які зважили своїм життям для України; ветеранів було не більше трьох тисяч, а на захист голодуючих студентів вийшло понад п’ятдесят тисяч киян, які не пропустили жалюгідну процесію й близько до наметів; двоє старушенцій обійшли містечко й поклали квіти до підніжжя пам’ятника Леніну – і саме тоді відбувся крах комуністичної партії. Не голодуючі студенти і не галичани, яких немало стояло на тротуарах, а зрусифіковані кияни, росіяни і євреї дружно закричали вслід старим більшовикам, які рушили – бо мусили – колоною у бік Дніпра:

«Идите в своє светлое будущее и больше не возвращайтесь!»

Я був би вдячний Гуренкові за цю «патріотичну» акцію, якби не шкодував людей, які чесно проливали свою кров на фронтах другої світової війни. Гуренко ж не шкодував…

Це була велика перемога. Акція студентів не тільки гальванізувала революційну ситуацію в Україні, а й виявила слабкість комуністів і їх антилюдяну сутність. Один за одним, втрачаючи витримку, виступають депутати-комуністи з ганебними заявами. Депутат із Миколаєва М. Башкіров вигукує саркастично на зібранні «групи 239»: «Не волнуйтесь, все это скоро кончится, но сколько трупов будет, сколько трупов!» Депутат від Криму В. Рева з парламентської трибуни закликає випустити на голодуюче містечко танки: що ж бо інше означала пропозиція запровадити в Києві надзвичайний стан?.. А в Москві на з’їзді Верховної Ради СРСР депутат з Кобеляк, фальшиво розрекламований костоправ Касьян, видає крилату фразу, яка вмить облетіла весь світ і затаврувала навіки комуністичну «гуманність»: «И пускай голодают, нам будет больше что кушать!» (Не вірте, люди, пройдисвітові, не йдіть до нього лікуватись, це шарлатан, я був у нього із своїм хворим внуком, але навіть якби він був геній – не йдіть до лікаря з такою дикою, чисто більшовицькою «гуманністю»!)

На дванадцятий день голодування розпочалися страйки у всіх вишах України, політична криза наближалася до апогею – до голодуючих студентів прибув Голова Верховної Ради Леонід Кравчук. До нього на переговори вийшов студентський лідер Олесь Доній.

Ніколи не забуду: маєстатичний Кравчук наступає на худенького Донія, намагаючись здолати його психологічно – достоїнством першої особи. Доній мужньо витримує діалог з головою парламенту, непоступливо вимагає безумовного виконання студентських вимог, погрожує новими, не оголошеними ще акціями, та всі вже знають: серед голодуючих є сміливці, готові до самоспалення.

Кравчук зривається, він майже кричить, хоч йому властива залізна витримка:

«Я не боюся ані Бога, ані чорта – і вас не боюся!»

І раптом – голосно, як ніколи, – б’є годинник на хрещатицькій вежі, і весь народ на площі чомусь підводить голови до неба. А в зеніті щось повисло – якесь світляне коло. Літаюча тарілка, Голуб-Дух, Божий перст?! Хто це, що це, яка сила застерігає державного мужа перед непоправною помилкою, після якої – кров?.. Кравчук теж дивиться в небо, потім опускає голову і м’якне: призначає місце і час переговорів зі студентами.

Я почув на прес-конференції у Львові під час перезахоронення останків патріарха Йосипа Сліпого мудру відповідь Президента на немудре питання якогось журналіста: чому він не хреститься в церкві?

«Людина повинна осінити себе хрестом аж тоді, коли внутрішньо відчує Бога».

Можливо, те відчуття вперше діткнулося душі Леоніда Кравчука в критичну для народу мить на майдані Незалежності в жовтні 1990 року?

15 жовтня відбулася грандіозна демонстрація біля стін Верховної Ради. Міліція й омонівці були вже безсилі: голодуючі студенти зайняли із своїми наметами площу перед центральним під’їздом парламентського будинку. Того ж дня одна із студентських колон захопила Червоний корпус Київського університету. На другий день студентами було захоплено сім навчальних корпусів різних вузів Києва. У містах Західної України, а теж у Харкові, Запоріжжі, Донецьку виросли на знак солідарності з голодуючими студентами Києва наметові містечка. Страйки почали перекидатися у трудові колективи.

17 жовтня на вечірньому засіданні Верховної Ради було зачитано документ узгоджувальної комісії, в якому задекларовано виконання усіх студентських вимог.

У ці дні я розпочав писати свою «Орду». Студентська акція додала всім нам упевненості й рівноваги, в тому числі й мені. Я вмить зрозумів слабкість карликів, які осідлували нас упродовж століть, і відчув пекучий сором за нашу покору.

Мій Єпіфаній вчинив злочин мовчання в Батурині, дивлячись на страшне диявольське дійство, і за цей