Андрій Левицький - Сонячна магія

Двері розчахнулися, на дерев’яну підлогу впали тіні. Вони швидко подовжувались, немов ті, хто відкидав їх, стрімко росли.

І одночасно над сторінками Зубастика виникла постать.

У будиночок вбігли сім сірих істот, що виростали просто на очах, зі списами напереваги.

Над шелестом сторінок розрісся й лопнув жовтогарячий міхур. В усі боки вдарив вітер. Стіл з пентаграмою підняло, стільці, на яких сиділи Блюмкін, Гагра та Геб, перекинулися, а самі вони опинились на підлозі. Крисятників теж відкинуло назад, але один устиг метнути списа, що встромився в стіну біля голови ельфа.

Магопес миттєво зник, зате на його місці…

Лежачи на підлозі, Геб закліпав очами, розглядаючи постать, яка відділилася від книги. Вона посвітлішала, стала напівпрозорою, слідом потяглися інші. Крізь них просвічувалася кімната.

На чолі шеренги на задніх лапах прямував великий вусатий кіт у гострому шоломі, важкому нагруднику й кутих рукавичках, озброєний довгим мечем. За ним марширували інші — кожен наступний трохи менший за попереднього — усі в панцирах, з мечами. Коти крокували, одночасно переставляючи лапи, й зважаючи на одночасне роззявляння ротів, навіть співали хором, їх постаті виникали просто з книги, що лежала на підлозі, — спочатку над сторінками з’являвся кінчик шолома, далі голова й усе інше.

У дверях знову з’явилися крисятники. Кіт, який ішов попереду, побачив їх. Вуса його стали сторчма, очі яскраво зблиснули, хвіст заметався з боку в бік, як у розлюченого тигра. Звір засичав, віддаючи команду.

Шеренга котів зламалася, задні кинулися на ворогів. Брязнули, зіштовхуючись, мечі та списи. Геб підхопився й відскочив за стіл, одночасно намацуючи руків’я жезла на поясі.

Виявилося, що жезл не потрібен — усе скінчилося, ніхто й оком не встиг змигнути. Коти вже впоралися з крисятниками, вклали мечі в піхви і знову повернулися в стрій.

Туп… туп… туп… — звук кроків був начебто й нечутний, але водночас, зачаровано спостерігаючи за котами, Гебвін виразно чув його у своїй голові.

Коли останній звір ще тільки до половини виліз із книги, перший крокував уже в повітрі, дедалі вище, поки не почав входити просто в стіну під самою стелею.

Туп… туп… туп… — чулося дедалі тихіше. Майже вся шеренга ввійшла в стіну. Останній кіт, найменший, завбільшки як мізинець, зробив крок — і теж зник. М’який звук кроків стих, запала тиша.

— Гха… — пролунало над головою.

Каштелян висів на крокві під стелею. Передні лапи звішувалися з одного боку, задні — з іншого; він ледь погойдувався, сумно дивлячись униз. В очах його стояли сльози.

— Коти… — прошепотів магопес. — Коти, га? Ви розумієте, що це значить? Гагро, зніми мене!

Ельф і Грюон підвелися. Гебвін на колінах наблизився до книжки й сторожко схилився над нею. Поки Гаргантюа знімав Каштеляна та висмикував зі стіни списа, Гебвін устиг розгледіти сторінку, на якій було розгорнуто Зубастика. Літери незнайомої мови та малюнок — печера, вся заросла волохатими стовпами, озерце, будиночок на березі… Геб обережно перегорнув сторінку. Далі — зображення кімнати, де вони були зараз, столу та яскравої жовтогарячої книги на ньому. «Solos magnus Zubastus» — прочитав він напис над малюнком, а потім, примружився й розібрав слова під ним: «Zubastus vita est».

Літери ледь помітно пульсували жовтогарячим світлом, таким, як і міхур, що здувся над книгою хвилину тому. Геб подумав, що вона хвора. Сторінки сухі та холодні, на обкладинці глибокі зморшки… Начебто книжка вмирала — хоча, звичайно, це було неможливо. Гебвіну схотілося перегорнути наступну сторінку й побачити інші малюнки, він навіть простяг до Зубастика руку, але останньої миті передумав і закрив його.

Вони подолали кілька печер, і тоді почули цей звук. Спочатку — просто тихий гул, що поступово зміцнів і перетворився на рокіт.

Каштелян із пристебнутим до спини Зубастиком ішов попереду, решта рухалися слідом. Геб постійно відставав.

— Каштеляне, ти сказав, ми в пустелі, але й не в пустелі?

— Та скільки можна запитувати? — відгукнувся пес.

— Навколо пісок? А розміри не мають значення?

— Відчепися, Геббі, ти так справді зрештою схибнешся.

— Я зрозумів! — закричав Геб. — Для мага розміри не мають значення!

Тепер низький рокіт пронизував усю срібну товщу. Мандрівники потрапили в похилий коридор. Угорі можна було розгледіти круглий отвір виходу, коридор тремтів, і світла пляма розпливалася.

— Ми в піщині, — проголосив Геб.

Магопес дістався до кінця коридору, коли інші були ще на середині шляху. Клишаве створіння промайнуло в розпливчастому світлі й зникло. Долинув приглушений голос:

— У якій піщині?

— Мені треба було здогадатися раніше. Це світ у зернятку піску, — пояснив Геб.

— Зачекай на Гагру! — розмахуючи списом, витягнутим зі стіни