Джон Гришем - Адвокат негідників

на ноги і на язик, знати, коли напосідати, а коли замовкнути, коли вести за собою, а коли триматися позаду, коли вибухати гнівом, а коли бути незворушним. І все це для того, аби вмовити і переконати, бо ніщо немає значення, окрім остаточного голосування присяжних.

Я таки викидаю з голови сон і йду до більярдного столу. Складаю кулі в піраміду й обережно її розбиваю. Обходжу стіл і заганяю вісім куль в бокову лузу.

У мене ціла колекція коричневих костюмів, і я ретельно обираю один із них для нового дня. Коричневий я ношу не тому, що мені подобається колір, а тому, що більше ніхто його не носить. Адвокати, так само як банкіри, керівники і політики, усі вважають, що слід носити костюми або сині, або темно-сірі. Сорочки — білі або світло-блакитні; краватки — варіації червоного. Я ніколи не ношу таких кольорів. Замість чорних туфлів сьогодні я взую ковбойські черевики зі страусиної шкіри. Насправді вони не пасують до коричневого костюма, але кого це обходить? Розклавши одяг на ліжку, довго приймаю душ. Потім у халаті походжаю квартирою, упівголоса промовляючи чергову версію своєї вступної промови. Розбиваю ще одну піраміду, хиблю першими трьома ударами і опускаю кий.

7.

До 9:00 судова зала напхом напхана — на цю годину двом сотням потенційних присяжних призначено з’явитися і зареєструватися. І, оскільки поміщається в залі лише двісті чоловік, виникає штовханина, коли навала глядачів і кілька десятків репортерів також надходять і шукають собі місця.

Гордо проходить Макс Манчіні у своєму найкращому синьому костюмі і сяючих чорних черевиках, посміхаючись клеркам і асистентам. На очах у всіх цих людей він поводиться зі мною ще чемніше. Ми стаємо дуже близько один до одного і поважно перемовляємося, поки пристави займаються натовпом.

— Таки п’ятнадцять років? — питаю я.

— Саме так, — підтверджує він, дивлячись на аудиторію. Виходить, ні Мосс, ні Спуріо жодного слова не донесли до вух Манчіні. Хоча, може, донесли. Може, Максу сказали пом’якшити угоду й отримати визнання провини, і, може, Макс повівся так, як я від нього очікував: порадив Вуді, Моссу, Кемпу, та й усім іншим, забиратися під три чорти. Це його шоу, велична мить його кар’єри. Погляньте тільки на весь оцей люд, який його обожнює. І на всіх цих репортерів!

Цього тижня головує Її Честь Джанет Фабіно, більш відома серед адвокатів як Фабіно-Повільно. Вона молода суддя, ще не дуже досвідчена, але у президії вона швидко дозріває. Вона боїться припускатися помилок, тому дуже обачна. І повільна. Вона повільно говорить, повільно думає, повільно керує, і вона постійно наполягає, щоб адвокати і свідки говорили виразно. Вона твердить, що це заради судового репортера, який мусить фіксувати кожне слово але ми припускаємо, що справжня причина — її Честь ще й сприймає... справді повільно.

Надходить її секретар, сповіщає, що суддя хоче бачити адвокатів у своєму кабінеті. Йдемо туди і сідаємо за старим столом — я по один бік, Манчіні зі своєю шісткою — по інший. Джанет сидить в кінці столу, їсть шматочки яблука з пластикової миски. Кажуть, вона повсякчас переймається черговою дієтою і черговим тренером, та я не зауважив, щоб це якось позначилося на її формах. На щастя, вона не пропонує нам пригощатися.

— Чи є ще попередні клопотання? — питає вона, дивлячись на мене.

Чавк, чавк.

Манчіні хитає головою: нема. Я роблю те ж саме і винятково з ворожості додаю:

— Із того нічого не вийшло б.

Я десятки клопотань подав, і їх усі було відхилено.

Вона приймає цю примітивну шпильку, проковтує, робить ковток чогось схожого на ранкову сечу і продовжує:

— Чи є шанси укласти угоду про визнання провини?

— Ми все ще пропонуємо п’ятнадцять років за другий ступінь, — озивається Манчіні.

— А мій клієнт все ще відмовляється, — кажу я. — Мені шкода.

— Пропозиція непогана, — повертає вона мені примітивну шпильку. — А чого хотів би обвинувачений?

— Я не знаю, ваша честь. Наразі я не впевнений, що він взагалі має намір визнавати провину. Це може змінитися після одного-двох днів слухань, але він з нетерпінням чекає свого виступу в суді.

— Дуже добре. Ми це влаштуємо.

Говоримо про те-про се, гаємо час, поки пристави реєструють присяжних і все організовують. Нарешті о 10:30 секретар повідомляє, що судова зала готова. Адвокати виходять і займають свої місця. Я сідаю поруч з Тадео, який у своєму вбранні має трохи недоладний вигляд. Пошепки запевняю його, що все йде чудово, як я й очікував, принаймні поки що. Позаду нас потенційні присяжні впиваються поглядами в його потилицю і роздумують про те, який жахливий злочин він учинив.

Коли оголошують, ми всі підводимося з поваги до суду, входить суддя Фабіно, її опасисті форми гарно приховує довга чорна мантія. Виконуючи значну частину своєї нудної роботи без аудиторії, судді полюбляють переповнені судові зали. Вони є найвищими розпорядниками всього,