Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ходімо… Ходімо! — потягнула вона його за руку. — Забираймося звідси!
— Іди просто до Жезніка, до млина. Я піду позаду тебе. Чуєш, Лізо? Іди…
Уже надворі глибоко видихнув, дивлячись, як Елізабет у незугарнім грубім селянськім вбранні із затуленим хусткою обличчям чимчикує поміж людей у бік Жезнікового дому.
Рушив слідом за Елізабет, пробираючись манівцями до Жезнікового обійстя. Прийшов десь за хвилин двадцять після того, як Ліза вже була там і, як ні в чому не бувало, збирала яйця по курячих сідалах.
— Дякувати Богу! — проказав Йосип Жезнік. — Занапастити Ви мене надумали сьогодні обоє!
Марко підійшов до Жезніка, запитав, сердито вказуючи на Елізабет:
— Навіщо Ви її відпустили, пане Йосип? Вона могла загинути! Розумієте?
— Так хіба втримаєш? — Жезнік скрушно розвів руками. — Я ж по-їхньому ні бельмеса! Щось пролопотіла та й пішла собі… Гайда, гайда пане Подоляк, треба усе підготувати, перекинути мотузку і, як стемніє… Ото як Ви пішли, то я усе покинув та майстрував… — вказав Жезнік на велику міцну рогатку. — Тільки натягнути нема що…
— Є, — Марко поліз до кишені, дістав змотаний у клубок шматок резинки. — Я у комендатурі знайшов. Після того, як скористаємось, спаліть. Кашин не дурний, упізнає, що це його.
— А я подав сигнал Марці, — проказав Йосип. — Вона пантруватиме. Як вистрелимо оцим, — вказав він на невеликий грузик на кінці тонкої волосіні, — Марця на тім боці підбере. По волосіні перетягнемо мотузку, напнемо добре, а далі й мішечки тихенько переправимо. Шидловський увечері чекатиме біля млина. Як дасть Бог, усе повантажать і вже до ранку скарби у Тернополі будуть.
Марко кивнув.
— Дай Бог! — проказав тихо.
Швидко сутеніло. Вдало закинути волосінь за допомогою рогатки на той бік вдалося лише із другої спроби. За верболозом на тому березі щось зашаруділо — то Марця підібрала грузик із волосінню.
Напнула її. По волосіні перетягнули мотузку.
Намагаючись не плюскотіти занадто голосно, Марко зійшов до самого водяного колеса, спустився по шию у воду, взявся прив’язувати перший мішок.
З того берега потягнули за мотузку, і мішок із золотом повільно, без зайвого шуму, поплив через Збруч.
Жоден прикордонник не зміг би помітити у темряві, як нечутно один за другим перетинають Збруч мішки.
За якісь дві години перетягнули усі шість.
— Прикро мені, що Вам нічого не залишаю, — сказав Марко до Жезніка. — Але ж самі розумієте…
— Так, так, — усміхнувся Жезнік. — Це було б все одно, як одразу заявитися до Кашина і зізнатися, що ми знайшли ті скарби. Куди я із тим старовинним золотом подамся? Поталанило нам, пане Подоляк, що сьогодні та проща… — зітхнув він. — Усі там, пантрують, як би люд яке повстання біля храму не підняв. А я ось подумав… Може, і Вас із нею… — кивнув у бік Елізабет, — як оті мішки? Темно… непомітно… Може, по мотузці отак переберетеся?
Марко пригорнув Елізабет до себе. Переклав їй слова Жезніка.
Вона закивала головою.
— Глибоко тут, — додав Жезнік. — Та зате надійніше і швидше, ніж отими болотами. Та ще й, не дай Бог, на прикордонників нарватися можна… І Семенюкові ризику менше буде.
— Через річку попливемо? — запитав Марко у Елізабет.
Вона тільки притислася до нього сильніше.
— Куди ти, туди і я, — проказала тихо.
Жезнік шарпнув кілька разів за волосінь. Знак Марці та її чоловікові, що іще буде переправляти. За мить з того берега, від Марці, волосінь затремтіла у відповідь.
— Ну… давайте, з Богом! — Йосип обійняв Марка, далі витер об фартух руки, пригорнув до себе Елізабет. — Хай Господь допомагає!
— Поклін від мене Семенюку перекажіть.
Млинар витер очі.
— Перекажу. То — неодмінно. І усе, наскільки нас вистачить, робитимемо із ним далі. Тільки ж і Ви там про нас не забувайте. Пам’ятайте, ми тут чекатимемо, — мовив, тяжко зітхаючи. — Чекатимемо сигналу, аби розпочати справжню боротьбу за вільну Україну…
Пересуватися у теплій літній воді було нескладно. Тут, біля млина, Збруч був повноводим, плинув повільно…
Однією рукою притримуючись мотузки, Марко іншою притримував Елізабет, тож вони без зайвого шуму напівпливли-напівпросувалися вперед, аж до того берега.
Марко зачепився рукою за водяне колесо, підплив ближче, допоміг Лізі вилізти на берег, а далі і сам ступив на тверду землю.
Оглянулися: на радянськім березі, біля Жезнікового млина, було тихо. Тільки цвіркуни шаленіли у траві та здалеку доносився якийсь приглушений гомін: богомільці попід храмом вкладалися спати…
* * *Уже на півдорозі до Тернополя, сидячи на передньому сидінні автомобіля пана Шидловського, Марко відчув страшенну втому. Так, наче кожен м’яз волав про відпочинок.
У його обіймах дрімала Елізабет, занурившись обличчям між плечем та шиєю…
Усе заднє сидіння, застелене картатою рядниною, було закладене мішками. Знизу — невеликі, опецькуваті мішки зі скарбами. Зверху на них — мішки із борошном. Щоразу, коли автомобіль втрапляв у якусь ямку, пан Шидловський закашлювався. Мав алергію, і борошняний пил дер йому горло.
До Тернополя дісталися щасливо. Вже при самому в’їзді Шидловського зупинили, та дізнавшись, що повертається із мливом з Підволочиська, а у салоні — рахівник та його хвора дружина, що повертається від матері, не стали затримувати.
Поки Елізабет розмовляла з пані Юстиною, готувала канапки та стелила ліжко у наданому їм номері, Марко із паном Шидловським вивантажили борошно, а далі — золото. Позносили усе до возівні, а там — у сховок в підлозі.
— Тільки не затягуйте із цим… — проказав пан Шидловський. — Треба його якось надійніше заховати, а то у Тернополі дуже непевно. Та й до кордону занадто близько.
Уже після прохолодного душу, стомлений ущент, так-сяк перекусивши кількома канапками та чашкою чаю, заліз під ковдру, до Елізабет. Обійняв її.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Печатка Святої Маргарити», після закриття браузера.