Гі де Мопассан - Твори

— Це дрібниці,— відповів він тихо, не ворухнувши головою.

Вона дивилась на нього, вражена цією зміною. Він був такий блідий, що, здавалось, і краплини крові не мав під шкірою. Щоки немов провалилися, а очі позападали так, наче їх хтось затягнув усередину.

Побачивши, як жахнулася графиня, він зітхнув:

— Гарний же я тепер!

Вона спитала, не зводячи з нього пильного погляду:

— Як це сталося?

Він говорив через силу, і по його обличчю часом перебігали нервові судороги.

— Я не дивився круг себе… думав про інше… зовсім про інше… ох!.. Тож якийсь омнібус збив мене й переїхав через живіт…

Слухаючи, вона немов бачила, як трапилось це лихо, ft спитала, знову проймаючись жахом:

— І кров була?

— Ні, мене тільки вдарило… трохи пом’яло.

— Де це сталось?

— Напевне не знаю… Десь дуже далеко…

Лікар підкотив крісло, і графиня сіла. Граф стояв у ногах, шепочучи:

— Бідолашний друже… бідолашний друже… Яке страшне нещастя!

Йому справді було тяжко, бо він дуже любіш Олів’є.

— Та де ж це трапилось? — знову спитала графиня.

— Я сам нічогісінько не знаю, чи, певніш, нічого не розумію, — відповів лікар. — Десь у районі Гобеленів, майже за Парижем. Принаймні візник сказав мені, що забрав його з аптеки в тому кварталі, куди його принесено о дев’ятій вечора.

Потім нахилився до Бертена:

— Правда, що нещастя сталося коло Гобеленів?

Бертен заплющив очі, немов пригадуючи, тоді прошепотів:

— Не знаю.

— Та де ж ви йшли?

— Не пригадаю. Йшов, та й годі!

З уст графині зірвався мимовільний стогін, у неї так перехопило дух, що вона мало не задихнулась; добувши з кишені хустку, затулцла очі й заридала.

Вона знала, здогадувалась! Щось нестримне, гнітюче впало їй на серце: каяття, що не залишила в себе Олів’є, що вигнала, викинула його на вулицю, де він, нестямний від горя, потрапив під колеса омнібуса.

Він мовив тим беззвучним голосом, яким тепер говорив:

— Не плачте. Це мучить мене.

Страшним зусиллям волі вона потамувала ридання, розплющила очі й глянула на нього, по її застиглому обличчю ще поволі котилися сльози.

Вони дивились одне на одного, не рухаючись, поєднавши руки на ковдрі. Дивились, забувши, що тут присутні й інші люди, і в їхньому погляді передавалось від серця до серця якесь надлюдське хвилювання.

Швидко, мовчазно й грізно зринали в пам’яті обох спогади, їхнє, теж розчавлене, кохання, все, що вони пережили вкупі, що з’єднувало їхні життя в тому пориві, якому вони віддалися.

Вони дивились одне на одного, і потреба розмовляти, говорити про все те інтимне, таке сумне, що вони мали ще одне одному сказати, непоборно підступала до їхніх уст. Графиня відчула, що треба за всяку ціну вирядити з кімнати обох чоловіків, які стояли за нею, що вона мусить знайти якийсь спосіб, якісь хитрощі; недаремно вона була винахідливою жінкою.

І почала це обмірковувати, не зводячи з Олів’є очей.

Чоловік її та лікар тихо гомоніли, про те, як доглядати хворого.

Повернувши голову, графиня спитала в лікаря:

— Ви привели доглядальницю?

— Ні. Волію прислати студента, той краще стежитиме за його здоров’ям.

— Пришліть обох. Зайвий догляд не пошкодить. Чи не можете ви їх викликати вже на цю ніч, бо ви, мабуть, до ранку не залишитесь?

— Справді, мушу йти додому. Я тут уже чотири години.

— А по дорозі влаштуйте справу з доглядальницею і студентом?

— Уночі це дуже ваиско. Але спробую.

— Треба.

— Може, й пообіцяють, а чи прийдуть?

— Чоловік мій поїде з вами й приведе їх волею чи неволею.

— Вам не можна, пані, залишатися тут самій.

— Мені?.. — вигукнула вона з якимсь викликом, зневагою та протестом, що означало — її волі протидіяти не можна. І владним, твердим голосом розтлумачила все, що в цьому становищі належить. Не пізніше як за годину студент і доглядальниця повинні бути тут, щоб запобігти всяким випадковостям. їх треба підняти просто з ліжка й привезти сюди. Тільки її чоловік може це зробити. Тим часом біля хворого залишиться вона, це її обов’язок і право. Адже вона — його друг. Зрештою, вона так хоче, і ніхто їй у цьому не перешкодить.

Міркування її були переконливі. Всі погодилися з ними.

Вона підвелася, тільки й думаючи про їхній від’їзд, тільки й бажаючи мерщій вирядити їх та лишитись з Олів’є на самоті. Проте уважно слухала всі накази лікаря, намагаючись їх зрозуміти, запам’ятати, не забути й не зробити якоїсь необачності. Слуга Бертена стояв поруч і теж слухав; куховарка, його дружина, кивала головою, що й вона розуміє.

Повторивши всі лікарські приписи, графиня поквапила Рівіля й графа, докинувши:

— Найголовніше — швидше вертайтесь, швидше!

— Я повезу вас у своєму екіпажі,— сказав лікар панові Гійруа. — Так швидше буде. Вернетесь за годину.

Перед від’їздом він знову оглянув хворого, аби переконатись, що стан його задовільний.

Граф іще вагався. Казав:

— Чи гаразд ми це робимо? — питав він.

— Гаразд. Небезпеки немає. Йому потрібен тільки відпочинок й спокій. Пані де Гійруа буде ласкава й не дозволить ні йому говорити, ні сама з ним не розмовлятиме.

Графиня приголомшено перепитала:

— То з ним не можна розмовляти?

— Аж ніяк, пані! Візьміть крісло й сидіть коло нього. Він почуватиме, що не сам, і йому буде легше; але йому не можна стомлюватись; йому не можна ні розмовляти, ні навіть думати. Я приїду на дев’яту ранку. Прощайте, пані.

Лікар пішов, низько вклонившись, за ним і граф, приказуючи:

— Не хвилюйтесь, люба! Я вернусь швидше як за годину, і ви зможете поїхати додому…

Вони вийшли, за якусь мить внизу стукнули зачинені за ними двері, й на вулиці загуркотіла, від’їжджаючи, карета.

Слуга та куховарка лдшилйсь у кімнаті, чекаючи розпоряджень. Графиня відпустила їх.

— Ідіть, — сказала вона. — Я подзвоню, коли буде треба.

Вони теж пішли, і вона лишилась з Олів’є віч-на-віч.

Вона підійшла до самого ліжка, сперлася руками на

край подушки, по той і цей бік коханого обличчя, нахилилась і дивилась на нього. Потім спитала, так низько над його обличчям, немов клала слова йому на уста:

— Ви самі кинулись під омнібус?

Він відповів, силкуючись осміхнутись:

— Ні, він сам на мене кинувся.

— Неправда, ви.

— Ні, кажу ж, що він…

Після кількох хвилин мовчанки, тих хвилин, коли душі немов зливаються в поглядах, вона прошепотіла:

— О любий, любий Олів’є, подумати тільки, що я пустила вас, не залишила в себе!

— Однаково це сталося б зі мною раніше чи пізніше.

Вони знову глянули одне на одного, силкуючись зрозуміти свої найпотаємніші думки.

— Не вірю я, що одужаю, — мовив Олів’є.— Дуже