Ростислав Феодосійович Самбук - Останній заколот

Трощі завтра у першій половині дня, приблизно о десятій годині. Маршрут через Довбиш на річку Іршу. Чекати банду слід за три кілометри перед селом Володарськ-Волинський. Там ліс, я виїду вперед з кінним патрулем, і, якщо зможу, подам сигнал. Передаси комполку товаришеві Вариводі: нехай один з ескадронів полишить у засідці, аби пропустив Длугопольського на Володарськ-Волинський і перерізав йому шлях до відступу. Отаманові нікуди буде подітися: праворуч Ірша, а береги там болотисті, на лівому фланзі відкрите місце — там можна десь у вибалку поставити кулемет. Від села вдарить полк, а ескадрон в тилу: амба отаманові і всій його банді, хватить їм гуляти!

— Давно хватить, — відгукнувся Никончук. — То я пішов сідлати коня.

— Усе запам’ятав?

— Усе точно, слухай… — І Никончук майже слово в слово переповів сказане Вовком.

— Справді, на пам’ять не скаржишся… — схвалив той. — Коня маєш доброго?

— Доскаче.

— Притомиться — поміняєш у Чуднові. Знаєш у кого?

— Василь Мірошник?

— А пароль пам’ятаєш?

— Вже казав: на пам’ять не скаржусь.

— То я пішов, поки мої вартові не прокинулися, — посміхнувся Вовк. — Я їм для усолоджений душі й тіла пляшку самогонки підкинув.

Вовк дочекався, поки Никончук виїхав з хутора, й почимчикував назад в’юнкою стежкою. Вартові спали — либонь, спатимуть аж до ранку, подумав Петро, і сам пішов спати, бо день завтра обіцяв бути не з легких.

39

Фрося не спала півночі. Сергіїв полк піднявся по тривозі вчора вранці й пішов кудись з Бердичева на північ.

— Тепер банді кінець! — тільки й сказав Сергій.

Отже, мас бути бій, можливо, вже відбувся, і Фрося крутилася у ліжку, уявляючи собі ситуації одну страшнішу за іншу. То Сергій летить на чолі полку з високо піднятою шаблею, і кулеметна черга косить його, то лежить поранений серед чистого поля, й тільки вірний друг вороний схилив над ним голову…

Весь час ввижалося погане, й нараз Фрося згадала бога, хотіла помолитися, щоб захистив, але подумала: все ж Сергій червоний командир, і бог проти нього, бо скільки бандитів моляться за свою перемогу — вони поставили не одну свічку і не в одній церкві…

Отже, їй молитися не було сенсу, і Фрося лежала з широко розплющеними очима, вдивлялася в темряву, бачила якісь рухливі тіні, вони насувалися на неї, робилося жахно й безнадійно, наче життя скінчилося чи скінчиться зараз, цієї глупої ночі…

Фрося подумала про батька й вирішила, що це він винуватий у тому, що Сергій лише вчора перестрів банду. Його полк міг би знищити її вже давно, либонь, батько вивідував у Сергія секрети й попереджував отамана, тобто чинив по-зрадницькому: сиділи за одним столом, їли борщ з одного чавуна й пили чай з одного самовара, а він носив камінь за пазухою й, сьорбаючи борщ, думав, як прибрати зятя.

Лють закипіла у Фросиному серці: батько, її батько, якою вона так любила, пішов проти неї!

Де він тепер?

Мабуть, десь тут, в Бердичеві, переховується в надійних людей. У місті легше зачаїтися, ніж у селі. Там — усе на видноті, он як у їхній колишній Насташці — на одному кінці села кахикнеш, а на другому чути…

А якщо батька заарештують?

Лише думка про це сповнила серце жахом. Слідчий швидко розкопає і розплутає все: і про Насташку, і про Почуйки, і про Козачу раду, і про Якубовича… Особливо — Якубовича. Про те, що вона, Фрося Тимченко, була дружиною начальника Восьмого повстанського петлюрівського району поручника Миколи Якубовича й носила від нього дитину.

Й приховала це від Сергія…

Куркульська дочка й дружина петлюрівського офіцера…

Хто повірить, що вона, тільки побачивши Сергія, геть забула про минуле? Кому й що доведеш? Люди вірять тільки фактам, і хто відає, що в неї на душі!

А Сергій, хоч і кохає, відречеться від неї. Бо не має права червоний полковник бути одружений з петлюрівкою, яка, до того ж, умисно приховала своє минуле.

І справді: умисно…

А те, що врятувала червоний ескадрон?

Скажуть: хотіла викрутитися, прикинулась, що віддана Радянській владі — та чи мало чого можуть набалакати?

І у всьому винен батько!..

Фрося підвелася й боса подалася на батькову половину. Міліція робила там трус, проте нічого не знайшла. Та чи знайде, якщо заховане ретельно: хто-хто, а батько вмів ховати…

Фрося запалила лампу, приставила до грубки стіл, скочила на нього й піддала лезом ножа крайню кахлину. Засунула до дірки, що утворилася, руку й витягнула наган. Поставила кахлину на місце й сіла біля лампи, тримаючи в руці зброю. Покрутила барабан, поцілила в кут і мало не натиснула на гашетку. Сама злякалася цього, заховала зброю на грудях і подалася до себе. Поклала наган під подушку: тепер знала, як вчинить, гадала — ці думки роз’ятрюватимуть душу, та заснула напрочуд швидко й міцно.

Прокинувшись, Фрося насамперед засунула руку під подушку, наче хотіла перевірити, чи нічна пригода не наснилася їй. Та наган лежав на місці: Фрося швидко одягнулася, поклала зброю до кошика й подалася до тітки Горпини.

— Чого це вдосвіта? — здивувалася та.

— Де тато? — запитала Фрося.

— Хіба я знаю?

— Знаєте, тітонько, не можете не знати, й він мені конче потрібний.

Тітка розгублено роззирнулася, мов батько щойно був тут, на подвір’ї.

— Кажіть, тітонько, бо не маю часу, й справа в мене нагальна.

— Та й він буде щасливий! — нараз заметушилася тітка. — Радість-то яка, дочка сама нагодилася!

— Так я і знала: він у місті?

— У місті, дочко, де ж іще бути? Зараз я тебе проведу.

— Не треба, я сама. Кажіть адресу.

— І не дуже далеко. За костьолом праворуч, вулиця Болотяна, третя хата, побачиш — паркан там великий і хвіртка замкнута. За дріт смикнеш — воно й теленькне…

Вона пояснювала б ще, та Фрося вже грюкнула хвірткою. Обминула костьол, де французький письменник Бальзак вінчався з графинею Ганською, і вийшла на Болотяну. Одразу побачила високий паркан, смикнула за дріт, проте теленькання не почула: замість нього у дворі басовито й загрозливо загавкав пес. Він гавкав досить довго, Фрося хотіла смикнути ще раз, та хвіртка прочинилася, і у щілину визирнула літня жінка. Вона уважно обдивилася Фросю й запитала не дуже привітно:

— Що треба?

— Я Фрося, Тимченкова дочка, — одразу пояснила Фрося, щоб уникнути зайвих розпитувань. — До батька…

— Якого ще батька? — перепитала жінка. — Не знаю ніякого батька… Іди собі…

— Так я ж Фрося… Невже не збагнули? До тата, а тітка Горпина сказала: у вас вони. Хіба не так?

Видно, господиня завагалася: дивилася нерішуче, потім сказала:

— Зажди… —