Харукі Муракамі - 1Q84. Книга І

казала. Вони мене лякали — мовляв, як скажеш, то начувайся. Але й без погрози я знала, що цього не треба робити, бо все одно вилають мене, а не їх. Боялася цього, тому й мовчала.

— І матері не казали?

— Особливо матері, — сказала Аюмі. — Бо мати здавна заступалася за брата, а в мені розчарувалася. Бо я була незграбна, негарна, товста й не могла похвалитися особливою успішністю у школі. Мати хотіла мати зовсім іншу дочку. Миловиду, як лялечка, струнку дівчину, яка відвідує балетну школу. Напевно, прагла того, чого не мала.

— А тому ви не хотіли ще більше її розчаровувати?

— Саме так. Мені здавалося, що вона ще більше зненавидить мене, якщо розповім, що робив брат. Вона завжди знаходила в мені якусь причину замість того, щоб нападати на брата.

Аомаме обома руками розім'яла зморшки на обличчі. «Після того як у десятирічному віці я заявила, що зрікаюся віри, — згадувала вона, — мати перестала зі мною розмовляти. В разі потреби передавала записку. Та й я перестала бути її дочкою. Залишилася тільки „відщепенкою“. Тоді я пішла з дому».

— Але вони вас не ґвалтували? — запитала Аомаме.

— Ні, — відповіла Аюмі. — Я такого не витримала б. І вони так багато не хотіли.

— І зараз ви зустрічаєте того брата і дядька?

— Коли я влаштувалася на роботу, то пішла з дому, і зараз майже не бачуся з ними. Та оскільки працюю з ними в одній установі, то іноді важко їх уникнути. І тоді я по-своєму всміхаюся. Погіршувати стосунки не хочу. Та й вони, напевне, вже не пам'ятають про це.

— Не пам'ятають?

— Вони можуть забути, — сказала Аюмі. — А я — ні.

— Звичайно, — погодилася Аомаме.

— Так само буває в історії з масовим убивством.

— Масове вбивство?

— Той, хто зробив його, знайде логічне виправдання і постарається забути. Відвернути очі від того, чого не хоче бачити. А от жертва не може забути. Очей не відверне. Пам'ять перейде від батьків до дітей. Аомаме-сан, світ — це нескінченна боротьба між пам'яттю однієї та протилежної сторін.

— Справді, — погодилася Аомаме. Потім злегка насупилася. Нескінченна боротьба між пам'яттю однієї та протилежної сторін?

— Правду кажучи, я думала, що, може, й ви чогось подібного зазнали.

— Чому ви так думали?

— Не можу як слід пояснити. Просто чомусь подумала: може, з вами таке сталося, внаслідок чого ви так живете — лише одну ніч віддаєтеся сексу з незнайомими чоловіками. А ще у вашій поведінці начебто проглядає злість. Чи то злість, чи то сердитість. У всякому разі, здається, ніби ви не можете робити так, як звичайні люди, — нормально в когось закохатися, ходити на побачення, разом вечеряти в ресторані й тільки з ним мати статеві стосунки. Зрештою, зі мною таке саме відбувається.

— Ви хочете сказати, що нормальний порядок у вашому житті не склався тому, що в дитинстві над вами вчинили наругу?

— Так мені здається, — відповіла Аюмі. І злегка здвигнула плечима. — Правду кажучи, я боюся чоловіків. Тобто входити у тісні стосунки з кимось одним конкретно. Прийняти його повністю. Від самої думки про це здригаюся. Але бути самій іноді гірко. Хочеться чоловічих обіймів та його занурення в моє лоно. Так хочеться, що не можу витерпіти. У такий момент із зовсім незнайомим чоловіком почуваюся зручно. Завжди.

— А страх?

— Гадаю, великий.

— А от я не відчуваю перед чоловіком чогось подібного до страху, — сказала Аомаме.

— Аомаме-сан, ви чогось боїтеся?

— Звісно, боюся, — відповіла Аомаме. — Найбільше самої себе. Того, що не знаю, що робитиму. І що зараз роблю.

— А що ви зараз робите?

Аомаме довго дивилася на склянку з вином у руці.

— Сама хотіла б знати, — відповіла вона, підвівши голову. — Але не знаю. Я навіть не знаю, у якому, власне, світі зараз живу і в якому році.

— Зараз 1984 рік, і живемо ми в Японії, в Токіо.

— От було б добре, якби я могла стверджувати це так само впевнено, як ви.

— Дивно, — усміхаючись, сказала Аюмі. — Як це ви не можете стверджувати таких очевидних фактів?

— Не знаю, як вам пояснити, але для мене це не очевидні факти.

— Невже? — здивувалася Аюмі. — Усього, що стосується вас, я не знаю, але, незалежно від того, який зараз рік і де перебуваєте, вам є кого палко кохати. І я вам страшно заздрю. А я такого чоловіка не маю.

Аомаме поставила склянку на стіл. Витерла легенько серветкою губи й сказала:

— Можливо, ви маєте рацію. Незалежно від того, який зараз рік і де я перебуваю, я хочу з ним зустрітися. Будь-що зустрітися. Лише в цьому не сумніваюся. Лише в цьому твердо впевнена.

— Якщо ви не проти, то я спробую звернутися по допомогу до поліції. Якщо тільки дасте мені інформацію про нього, то, можливо, дізнаєтеся, де він зараз і що робить.

Аомаме захитала головою.

— Прошу вас, не шукайте. Як я вже вам, здається, казала, я одного разу десь з ним випадково зустрінуся. З нетерпінням чекаю цього благословенного часу.

— Та це ж серійна любовна драма, чи не так? — здивувалася Аюмі. — Такі речі мені подобаються. Тремчу від захоплення.

— А насправді грати в ній роль надзвичайно важко.

— Розумію, що важко, — відповіла Аюмі. І легенько натиснула пальцем на скроню. — І хоча ви маєте коханого, вам іноді хочеться віддаватися незнайомому чоловікові.

Аомаме легенько постукала нігтем по краю тонкої склянки.

— Мушу робити. Як жива людина, щоб підтримати рівновагу.

— А хіба через це ваше кохання не зазнає шкоди?

— Це — наче тибетське колесо страждання. Колесо крутиться, а цінності й почуття навколо нього то піднімаються, то опускаються. То блищать, то занурюються в пітьму. Однак правдиве кохання, приєднане до колеса, не змінюється, — відповіла Аомаме.

— Чудово! — сказала Аюмі. — Тибетське колесо страждання?

І вихилила рештки вина.

Через два дні, після восьмої вечора, подзвонив Тамару. Як завжди, не привітавшись, почав відверту ділову розмову.

— Завтра пополудні маєте вільний час?

— На цей час нічого в мене не заплановано, тож можу завітати до вас у зручну годину.

— Половина п'ятої підходить?

Аомаме погодилася.

— Гаразд, — сказав Тамару. Було чути, як скрипить папір під сильним тиском кулькової ручки.

— До речі, Цубаса-тян здорова? — спитала Аомаме.

— Здається, здорова. Мадам щодня до неї заходить, піклується. Схоже, дівчина прихилилася до мадам.

— От і добре.

— Авжеж. Однак, з другого боку, сталася дуже неприємна річ.

— Неприємна річ? — спитала Аомаме. Вона знала, що в такому випадку, коли Тамару казав про щось «дуже неприємне», насправді йшлося про щось «страшно неприємне».

— Собака загинула, —