Харукі Муракамі - 1Q84. Книга І

— Цей чоловік, напевне, хоче приховати своє походження.

— Мабуть, має що приховувати або навмисне старається напустити на себе туман таємничості.

— А може, він огидний на вигляд?

— Можливо. Як потвора, якої світ не бачив, — сказала Аюмі, тихенько завивши, як чудовисько. — Так чи інакше, в секті, крім «лідера», надто багато того, чого не видно на поверхні. Одне з них — активна закупівля нерухомості, про яку я розповідала раніше по телефону. Назовні лише сама видимість. Охайні приміщення, вміла пропаганда, розумна теорія, вірні з колишньої професійної еліти, стоїчна аскетична практика, йога і спокій душі, заперечення матеріалізму, сільське господарство на основі використання органічних добрив, здорове повітря і прекрасна вегетаріанська дієта — усе це продуманий образ. Як реклама висококласної оздоровниці, вставлена у недільний випуск газети. Упаковка надзвичайно приваблива. Та під нею ознаки підозрілого задуму. Можливо, частково навіть нелегального. Таке враження, чесно признаюсь, склалося в мене від різних зібраних матеріалів.

— Однак поки що поліція не втручається.

— Може, потай щось і робить, але я цього не знаю. А втім, поліція префектури Яманасі начебто до певної міри відстежує поведінку секти. Це я відчула з телефонної розмови з відповідальним за цю справу працівником. Бо, що не кажіть, «Сакіґакі» породила «Акебоно», причетну до збройної сутички, але ще остаточно не з'ясовано, яким шляхом автомати Калашникова китайського виробництва потрапили сюди (існує лише припущення, ніби через Північну Корею). Можливо, «Сакіґакі» взято на замітку. Та оскільки це релігійна організація, то навпростець втручатися в її діяльність не можна. Бо вже проводилося розслідування на її території, яке показало її непричетність до збройної сутички. Тільки от що збирається робити служба безпеки, невідомо. Адже її діяльність повністю засекречена, а добрі стосунки з поліцією здавна не склалися.

— А про дітей, які перестали ходити до школи, нема більше відомостей?

— Нема. Здається, діти більше не виходять за ворота секти відтоді, як перестали відвідувати школу. Про них я нічого не дізналася. Інша річ, коли б стали наочними факти фізичного знущання над ними, але поки що їх нема.

— А яку інформацію дають про це люди, що покинули «Сакіґакі»? Напевне, є такі, що, розчарувавшись або не витримавши суворої аскетичної практики, вийшли з неї?

— Звісно, вступити в секту і вийти з неї можна. Одні, прибічники, вступають, а інші, розчаровані, покидають. Загалом вихід із секти вільний. Однак у такому випадку, згідно з укладеним письмовим договором, людині не повертають жодного гроша з великої суми, переданої як довічна пожертва під час вступу до секти. Колишні її члени створили товариство й стверджують, що «Сакіґакі» — небезпечний, антисоціальний культ, який займається шахрайством. Порушують проти неї судові справи, випускають невеликий журнал. Але їхні слабенькі голоси майже не мають бодай найменшого впливу на громадськість. Секта, забезпечивши себе здібними адвокатами, створила юридичну систему захисту, крізь яку не просочиться і крапля води, а порушені судові справи закінчуються нічим.

— А колишні члени секти нічого не пишуть про «лідера» або дітей?

— Не знаю, бо не читала їхнього журналу, — відповіла Аюмі. — Однак, за моїми даними, загалом усі колишні невдоволені члени секти — дрібнота. Секта «Сакіґакі» на всі заставки проповідує заперечення цінностей сучасного світу, а насправді де в чому вона ще відвертіший зразок класового суспільства. Між її керівництвом і рядовими членами існує різка межа. Люди без освіти й професійної підготовки до керівництва не потрапляють. Належати до серцевини секти, зустрічатися з її «лідером», благоговійно вислуховувати його вказівки має право лише її еліта. А от більшість, пожертвувавши свої кошти, проводить стерильні дні в чистій атмосфері, віддаючись аскетичній практиці, заглиблюючись у медитацію й працюючи в полі. Вони нічим не відрізняються від отари овець. Пастухи й собаки вранці виганяють їх на пасовисько, а ввечері приганяють на постій. Вони з нетерпінням очікують дня, коли їхнє становище в секті підвищиться і вони вперше зможуть побачити видатного Старшого Брата, але такий день усе ще не настає. А тому така більшість вірних майже нічого не знає про секту й навіть після виходу з неї не може надати цінної інформації. Вона навіть не бачила свого «лідера».

— А з еліти ніхто не покинув секти?

— За результатами мого розслідування, таких прикладів нема.

— Виходить, тим, що знають таємниці системи, покидати секту не дозволяється?

— Бо в такому разі можуть настати досить драматичні наслідки, — сказала Аюмі. І коротко зітхнула. — Аомаме-сан, скажіть, історія про зґвалтування дівчини не викликає сумніву?

— Ні, не викликає, але на даному етапі остаточних доказів поки що нема.

— Ґвалтування в секті здійснювалося організованим чином?

— І це ще невідомо. Однак жертва реально існує, я з нею зустрічалася. З дівчиною сталося велике нещастя.

— Її буквально зґвалтували?

— Безперечно.

Скрививши губи, Аюмі над чимось задумалася.

— Зрозуміло. Спробую по-своєму втрутитись і розвідати.

— Тільки не перестарайтеся.

— Не перестараюсь, — відповіла Аюмі. — Бо, як бачите, я не даю промаху.

Аомаме та Аюмі скінчили вечерю, й офіціант прибрав тарілки. Відмовившись від десерту, вони попивали вино.

— Аомаме-сан, ви раніше казали, що в дитинстві чоловіки до вас не чіплялися. Це правда?

Зиркнувши на співрозмовницю, Аомаме кивнула.

— У нашому домі всі були дуже побожними й про секс узагалі не говорили. Так само, здається, поводились і люди навколо нас. Такої теми не можна було торкатись.

— Але що сильніше — побожність чи статева жага, інше питання. Серед людей поширена думка, що чимало священнослужителів страждають на сексоманію. Бо серед людей, яких затримала поліція з приводу проституції або сексоманії, трапляється багато людей, пов'язаних з релігійними та освітніми організаціями.

— Можливо, але принаймні навколо мене таких зовсім не було. Люди з психічними відхиленнями не траплялися.

— Це чудово, — сказала Аюмі. — Я рада про це чути.

— А у вас було по-іншому?

Завагавшись, Аюмі ледь-ледь знизала плечима. А потім сказала:

— Правду кажучи, до мене кілька разів чіплялися. В дитинстві.

— Наприклад, хто?

— Старший брат і дядько.

Аомаме нахмурилася.

— Брат і родич?

— Так. Тепер обидва вони працюють у поліції. Недавно дядька відзначили як кращого поліцейського. За те, що впродовж тридцяти років зробив великий внесок у безпеку району й оздоровлення суспільного середовища. Газета навіть надрукувала, що він допоміг безголовій сучці з цуценятком, що розгубилася на перехресті.

— І до чого вони вас примушували?

— Пісюна в рот брати.

Обличчя Аомаме ще більше зморщилося.

— Брат і дядько?

— Звичайно, окремо. Я тоді мала десять років, а брат — п'ятнадцять. А дядько разів два чи три, коли у нас зупинявся.

— А про це ви комусь казали?

Аюмі кілька разів хитнула головою.

— Ні, не