Стефані Маєр - Світанок

— Чотири рази на день, — неуважливо відповів Карлайл, закликаючи трійцю до канапи. Мені здалося, що Ренесма зітхнула.

— Чотири рази на день? Щодня? Навіщо?

— Вона швидко росте, — муркнув Едвард до мене тихо й напружено. Він стиснув мою долоню, другою ж рукою міцно пригорнув мене за талію — наче йому треба було на когось зіпертися.

Я не могла відірвати погляду від Ренесми, щоб побачити його обличчя.

Вона мала чудовий, цілком здоровий вигляд. Шкіра її світилася, як підсвічений алебастр, а на щічках цвіли трояндові пелюстки. З такою сліпучою вродою не могло нічого бути негаразд. Звісно, в її житті не може бути нічого небезпечнішого, ніж власна матір, правда ж?

Відмінність між моїм новонародженим немовлям і дитиною, яку я побачила годину тому, була б очевидною для будь-кого. Різниця між Ренесмою годину тому і зараз була майже невловимою. Людське око ніколи б не помітило її. Але вона була.

Тіло її видовжилося. Стало трошки гінкішим. Обличчя було вже не таким круглим — на якусь крихітну часточку воно стало овальнішим. Кучерики на якусь одну п’яту сантиметра підросли. Вона самотужки витягнулася на руках Розалії, поки Карлайл рулеткою міряв її зріст, а потім окружність голови. Він нічого не записував — у нього ідеальна пам’ять.

Я бачила, що Джейкоб схрестив руки на грудях так само міцно, як Едвард обвив свої довкола мене. Його широкі брови зійшлися на переніссі в одну лінію над глибоко посадженими очима.

Ренесма виросла з однієї клітини до нормального немовляти всього за кілька тижнів. Вже за кілька днів по народженні вона мала такий вигляд, наче скоро почне ходити. Якщо вона й далі так ростиме…

Мій новий вампірський розум не мав жодних проблем із математикою.

— Що ж нам діяти? — злякано прошепотіла я.

Едвардові руки напружилися. Він точно зрозумів, що я мала на увазі.

— Не знаю.

— Ріст сповільнюється, — зауважив Джейкоб крізь зуби.

— Нам іще знадобиться кілька днів вимірювань, щоб уточнити тенденцію, Джейкобе. Жодних обіцянок я поки що не можу давати.

— Вчора вона виросла на два дюйми. А сьогодні менше.

— Якщо мої виміри точні, то на одну тридцять другу дюйма, — тихо сказав Карлайл.

— Тож робіть точні виміри, докторе, — мовив Джейкоб майже із погрозою в голосі. Розалія застигла.

— Ти ж знаєш, що я роблю все, що можу, — запевнив його Карлайл.

Джейкоб зітхнув.

— Гадаю, це все, що я можу просити.

Я знову відчула роздратування — наче Джейкоб украв мої власні слова і цілковито перебрехав їх.

Ренесма, схоже, теж була роздратована. Вона почала крутитися й наказово простягнула ручку до Розалії. Розалія нахилилася, щоб Ренесма могла торкнутися її обличчя. Через секунду Роза зітхнула.

— Чого вона хоче? — запитав Джейкоб, знову укравши мої слова.

— Беллу, звісно, — мовила до нього Розалія, і мені від цього потепліло на душі. Тоді вона поглянула на мене. — Ти як почуваєшся?

— Стурбована, — визнала я, й Едвард притиснув мене до себе.

— Ми всі стурбовані. Але я не це мала на увазі.

— Я цілком себе контролюю, — запевнила я. Зараз спрага стояла останньою в моєму переліку. Крім того, Ренесма пахла чудово — але зовсім не так, як пахне їжа.

Джейкоб закусив губу, але й не поворушився, щоб зупинити Розалію, коли вона передала мені Ренесму. Я бачила, яка напружена Роза, і мені було цікаво, яку емоційну атмосферу в кімнаті зараз діагностує Джаспер. Чи він так пильно зосереджений на мені, що не відчуває нікого іншого?

Ренесма потягнулася до мене воднораз зі мною, обличчя її осяяла сліпуча усмішка. Вона так зграбно сіла в мене на руках, ніби вони були призначені саме для неї. І тут-таки притулила гарячу ручку мені до щоки.

Хоча я вже була готова до цього, я хапнула ротом повітря, коли побачила спогад як образ у своїй голові. Він був яскравий і барвистий, але водночас прозорий.

Вона нагадувала мені, як я погнала Джейкоба через газон, атакувавши його, і як Сет стрибнув поміж нами. Вона все бачила й чула абсолютно чітко. І та граційна досконала мисливиця, яка стрибнула за своєю здобиччю, мов стріла, випущена з лука, не була схожа на мене. То був хтось інший. Моє почуття провини на якусь мікроскопічну частку зменшилося, поки Джейкоб стояв отак, піднявши перед собою руки у захисному жесті. Руки його не тремтіли.

Едвард хихикнув — він-бо бачив думки Ренесми разом зі мною. А тоді ми вдвох здригнулися, почувши, як тріснули Сетові кістки.

Ренесма усміхнулася сліпучою усмішкою, і в своєму спогаді про подальші переплутані події вона ні разу не випустила з уваги Джейкоба. Я відчула щось нове у спогаді про Джейкоба — вона не так захищала його, як заявляла на нього свої права. Я мала виразне відчуття, що вона була рада, коли Сет кинувся, зупиняючи мене в стрибку. Вона не хотіла, щоб я поранила Джейкоба. Адже він був її.

— О, чудово, — застогнала я. — Просто чарівно.

— Це тому, що на смак він набагато кращий, ніж будь-хто з нас, — запевнив мене Едвард голосом, який виказував його власне роздратування.

— Я ж казав тобі, що вона теж мене любить, — підкусив мене Джейкоб із другого кінця кімнати, не зводячи погляду з Ренесми. Але жарт його був не зовсім щирим — напруження в очах не зникло цілковито.

Ренесма нетерпляче поплескала мене по обличчю, вимагаючи уваги. Ще один спогад: Розалія лагідно розчісувала її кучерики. Їй було дуже приємно.

Потім Карлайл зі своїми вимірюваннями, коли вона мала витягуватися й застигати. Це їй було нецікаво.

— Схоже, вона збирається ввести тебе в курс справи щодо всього, що ти проґавила, — на вухо мені зауважив Едвард.

Коли вона ошелешила мене наступним спогадом, у мене поморщився ніс. Від дивного металевого горнятка — достатньо міцного, щоб його нелегко було прокусити, — піднімався запах, від якого у мене запекло в горлі. Ой-ой!

І в ту ж таки мить Ренесму забрали з моїх рук, а самі руки скрутили в мене за спиною. Я не боролася з Джаспером — просто поглянула на Едвардове перелякане обличчя.

— Що я такого зробила?

Едвард зиркнув на Джаспера в мене за спиною, а тоді знову на мене.

— Але ж Ренесма згадувала, як відчувала спрагу, — пробубонів він, наморщивши чоло. — Вона згадувала смак людської крові.

Джасперові руки ще дужче стиснули мої. Якась ділянка мого мозку відмітила, що це було не так уже й незручно, тим паче абсолютно не боляче, як могло б бути, якби я була людиною. Я була певна, що легко викручуся