Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

разі слід діяти так, щоб не виставляти у словах і відповідях своїх ні свою невинність, ні їхню злобу. Взагалі слів якомога менше, а поміркованості й холоднокровності в них якомога більше. Краще за все відповідати таким чином: «Хоч мені здається, що я не винен, але оскільки мене вже звинувачують, то, ймовірно, в мені справді є що-небудь таке, що дало привід до звинувачень. Як би там не було, але жоден чоловік не може сказати: я не винен. Тому я краще зроблю, якщо замість того, щоб відповідати тепер же на звинувачення, подумаю на самоті опісля, обміркую, погляну на себе і т. п.» Такою відповіддю, крім того, що можна припинити всяку розмову, можна ще виграти час, протягом якого прохолоне всяка гарячність.

Декотрі відчувають гнів проти несправедливих суджень. Не сердитись на те, що інший промовляє помилкові, пристрасні чи несхожі з нашими судження, так само дивно, як коли б ми стали сердитись на іноземця за те, що він говорить іншою мовою, не схожою на нашу, а нашої мови не розуміє. Перш за все слід уявити собі живо характер і якості тієї особи, з котрою говориш; подумати: чи може вона навіть говорити інакше? чи не є це вже нещасна звичка її, а звичка — друга натура, звичку їй самій важко побороти, якщо ж вона до того ще й стара, тоді ще важче? Отож треба бути поблажливим до таких людей. Сперечатися з ними ніколи не слід; у разі ж, коли вони у великій омані, краще подумати, як би їх спроквола, потроху вивести з такої омани і замість того, щоб показати їм несправедливість їхню, що завжди буває якось образливо, краще відбутися такими словами: «У цьому ділі важко мені бути суддею, я дуже добре знаю, що людині можна на всякому кроці помилитися. Найрозумніші та найкращі з людей помилилися і навіть тоді, коли думали, що менш за все можуть помилитись». Говорячи так, ми їм не говоримо, що вони несправедливі, а показуємо їм тільки те, що вони можуть помилятися. Вислів, що вони можуть помилитися, вже не стає тепер для них образливим, бо ми сказали, що і найрозумніші з людей можуть помилятися. Таким чином, цими словами ми змусимо їх навіть інколи звернутися до самих себе і подумати всерйоз над тим, чи не помилились вони. Словом, ми можемо навіть зробити їм певну користь.

До всякого роду натяків слід бути цілковито глухим. Тим більше що натяки не становлять головного у розмові; це епізоди вступні, вставні фрази, слова у дужках, а тому їх слід так і залишити вставними фразами й словами у дужках, а відповідати тільки на те, що головне у розмові. Взагалі не слід ні в якому разі з якого-не-будь незначного зернятка, неумисне чи зумисне зроненого слова, заводити довгу розмову. Інакше це буде те саме, що роздмухувати іскру, котра сама собою загасла б і котру, роздмухавши, можемо перетворити на таку пожежу, що й загасити вже важко.

Гнів ми відчуваємо ще (й доволі часто) тоді, коли звинувачують чи сварять, чи просто насміхаються з людей, нам близьких, рідних або чому-небудь дорогоцінних нашому серцю. Хоч порух цей благородніший, ніж якби ми гнівались за себе, але він гнівний і тому так само несправедливий, як і перший. Перш за все ми повинні помислити про наступне: яку шкоду можуть завдати нашим близьким такі вислови? Слова ці нічого не можуть ні відняти від них, ні додати до них; друзі й приятелі наші не зробляться від цього в сутності своїй ні кращими, ні гіршими. Навпаки, дізнавшись все, що говорять про них, ми можемо навіть інколи застерегти їх від чого-небудь. Зробити їм яку-небудь користь, звернути їхню увагу на що-небудь справді в них присутнє слабке, недостойне їх. З тими ж, які ганьблять друзів наших, не слід взагалі сперечатись. Це ні до чого не приведе, їх не переспориш; тим більше, що суперечку вони зовсім не для того затівають, щоб дізнатись істину, а для того, щоб висварити. Ніколи не слід захищати палко друзів наших, і особливо треба стерегтися, щоб не розводитись надто про їхні якості похвальні та прекрасні. Цим будемо ще більше сердити їхніх недоброзичливців і тільки підбурювати проти них. Краще замість усяких захистів холоднокровно відповісти такими словами: «Я знаю, у друзів моїх є справді багато недоліків, та хто з нас без недоліків? Уся справа тільки в тому, що людина в інших бачить їх ясніше, ніж у собі. Друзі мої, справді, мають такі недоліки, яких інші не мають, але зате інші мають зі свого боку такі недоліки, яких не мають друзі мої. У всякого є свої недоліки, але вирішити, хто з нас має їх більше, хто менше, або чиї недоліки важливіші за інші, важко нам, тому що треба бути дуже неупередженим». Промовивши такі слова, треба намагатися звернути розмову на інші предмети й завжди відбуватися подібним чином.

Гнів, насамкінець, ми відчуваємо ще у різних дрібницях, дурничках, що походять від наших власних слабкостей, яких так багато в кожній людині. Ми здатні гніватись на все: чи зробиться що-небудь не так, як ми б хотіли, — ми вже гніваємось. Чи відбудеться щось не у той саме час, як ми б хотіли, — ми вже гніваємось; чи зустрінемо в кому-небудь щодо нас найменшу зневагу, навіть просто неакуратність і несправність, — ми вже гніваємось. Словом, усяка нікчемна дурничка іноді має силу роздратувати нас. У такому разі вельми б добре було пригадати всі такі дурнички, котрі нас виводять із себе, і записати їх. Добре б навіть вести журнал, в якому записувати, коли й за що розсердився, і потім частіше його перечитувати. Це одне вже може знищити в нас схильність сердитись на дрібниці й дурнички.

Про боязнь, помисливість і невпевненість у собі

Недоліки ці походять від того, що ми ще не досить утвердились у головних правилах і положеннях, які може дати нам одне тільки читання Євангелії та Святих книг. Поки не станемо ми глибше входити у значення істин євангельських, поки не станемо більше прикріплятися любов’ю до Бога, ніж до землі, до тих пір буде все ще в голові нашій плутатись головне з дрібним, важливе з незначним; те й друге буде набувати в очах наших рівнозначної важливості, ми будемо вагатись, яке обрати, і за всіх наших прекрасних якостей душевних залишимось нерішучими й слабкими. І взагалі будемо боятись не Бога, а людини, будемо