Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

гнівом і не думаючи про будь-яку обачність. Він жадав тільки одного — встромити свої пазурі в мою сутність, роздерти мене, як оті свої жертви в давнім Омбосі[120] чи у Фінікії.

Tа я не якась там людина, що корчиться від жаху в темряві храму. Я — Бартімеус, і я не боягуз! Я стояв непорушно[121].

Джабор спускався вниз. Я прибрав борцівську позу.

Він уже роззявив пашу, щоб завити по-шакалячому..

Я змахнув крилами і рвучко підлетів. А коли Джабор пролітав повз мене, я обернувся й щосили дав йому стусана. Він надто розігнався, щоб тут-таки зупинитись—надто тепер, після моєї дружньої допомоги. Джабор гарячково молотив крилами, силкуючись загальмувати. Ось він сповільнив хід... почав з гарчанням розвертатися...

Аж тут на нього подіяло тяжіння щілини. На його шакалячому писку з’явився вираз сумніву. Він знову змахнув крилами, але ті не дуже його слухалися. Збоку скидалось, ніби Джабор пірнув у потік із патоки: з його пер спадали краплі якоїсь темно-сірої речовини, і їх несло геть. Це почала розчинятися його сутність. Джабор щосили шарпнувся — і справді трохи наблизився до мене. Я підняв угору великого пальця.

— Молодець! — вигукнув я. — Ти подолав аж п’ять сантиметрів. Ану, ще раз!

Джабор застосував ще одне титанічне зусилля.

— Ще сантиметр! Чудова спроба! Ще трохи, і я буду в твоїх руках!

Щоб підбадьорити Джабора, я витяг ногу й зухвало помахав нею просто в нього під носом. Джабор, гаркнувши, спробував ударити мене. Та потоки сутності струменіли вже і з його кінцівок; його м’язевий тонус змінювався щосекунди — і до того ж, не на краще. Сили його меншали, а тяжіння щілини дужчало, і Джабор почав задкувати, спершу — повільно, а потім швидше й швидше.

Якби він мав хоч краплю розуму, то перетворився б на комара чи щось подібне. Зменшившись, він зумів би вирватись із зони тяжіння. Можливо, моя дружня порада врятувала б його, та я, слово честі, був такий заклопотаний спостереженням, що навіть не подумав про це, аж поки стало запізно. Його ноги й крила вже перетворились на струмені масної темно— сірої рідини, й ця рідина, згортаючися спіраллю, текла в щілину — і далі, геть від Землі. Навряд чи це було приємно Джаборові — надто коли врахувати, що Лавлейсів наказ досі тримав його тут, — та на його обличчі не було жодної гримаси болю, сама лише ненависть. Ось такий він — вірний собі до кінця. Навіть коли його потилиця розпливлася, блискучі червоні очі продовжували мене свердлити. А потім зникли й вони: я залишився сам і ласкаво махнув йому ручкою.

Одначе марнувати час на довге прощання я не міг. У мене була ще сила-силенна справ.

— Дивовижна річ цей Амулет Самарканда.

Чи то зі страху, чи з жорстокого прагнення вкотре насолодитися своєю владою, Лавлейс далі вів розмову з Натаніелем, ніби й не звертаючи уваги на Рамутру, що невблаганно наближався до них. Натаніель повільно й приречено задкував. Він розумів, що вже не зможе нічого зробити.

— Рамутра, як бачиш, руйнує стихії, — вів далі Лавлейс. — Там, де він проходить, стихії збурюються. А це порушує світовий порядок — основу будь-якою магії. Навіть і не намагайся боротися з ним — жодна магія тут не спрацює. Ти не завдаш мені шкоди і не зможеш утекти. Рамутра все одно схопить тебе. Та Амулет має силу, рівну й протилежну Рамутриній. Тому я в безпеці. Навіть якщо Рамутра піднесе мене до рота й на мене спаде все шаленство хаосу, я не відчую нічого.

Демон тим часом подолав уже половину дороги й тепер прискорював кроки. Він уже витяг свою величезну прозору руку в бік Натаніеля. Можливо, Рамутрі кортіло скуштувати, який хлопець на смак.

— Цей план запропонував мій любий наставник, — додав Лавлейс. — Він був, як 1 завжди, його натхненником. А зараз він спостерігає за нами.

— Ви про Скайлера? — навіть на порозі смерті Натаніеля огорнула зловтіха. — Навряд. Він лежить мертвий — отам, нагорі.

Почувши це, Лавлейс уперше втратив самовладання. Посмішка зникла з його обличчя.

— Ось так, — підтвердив Натаніель. — Я не просто втік від нього. Я його вбив.

Чарівник зареготав:

— Не бреши мені, хлопчику..

Аж тут із-за Лавлейсової спини пролунав жіночий голос — сумний і лагідний:

— Саймоне!

Чарівник озирнувся. Позаду, зовсім поруч, стояла Аманда Кеткарт. Її елегантна сукня була брудна й пошматована, зачіска розтріпалася, волосся набуло вишневого відтінку. Вона простягала руки до Лавлейса у відчайдушному благанні:

— О, Саймоне! Що ти робиш?

Геть поблідши, Лавлейс обернувся до жінки.

— Відійди! — крикнув він із панічним страхом. — Геть від мене!

З очей Аманди Кеткарт заструменіли сльози:

— Як ти міг, Саймоне! Невже я теж помру?

Вона похитнулася. Чарівник підняв руки, намагаючись відштовхнути її. Йому було вкрай ніяково.

— Амандо... М-мені шкода. Але так... так треба.

— Ні, Саймоне! Ти ж обіцяв мені!

Забутий усіма Натаніель тихенько підступив до чарівника. Лавлейсова зніяковілість тим часом обернулася на гнів.

— Геть від мене, жінко! Зараз я накажу демонові розірвати тебе на клапті! Поглянь — він уже біля тебе!

Аманда Кеткарт не поворухнулася. Здавалося, що їй до всього байдуже.

— Як ти міг так учинити зі мною, Саймоне? Після всього, що ти казав... Ти безчесний!

Натаніель підступив ще на крок. Над ним уже височіли Рамутрині обриси.

— Амандо, попереджаю тебе...

І тоді Натаніель стрибнув. Його пальці ковзнули Лавлейсовою шиєю і зімкнулись на чомусь твердому, холодному й гнучкому. На ланцюжку Амулета. Натаніель щодуху рвонув його. Голова чарівника хитнулась назад, а потім якась ланка не витримала, й ланцюжок залишився в Натаніелевій руці.

Лавлейс несамовито скрикнув.

Натаніель відскочив і покотився підлогою. Ланцюжок опинився просто в нього перед очима. Хлопець обома руками вчепився в маленький тонкий