Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

— Це цитата? — уточнив Аян.

— Так. Ніцше. Викладач казав, що багато невдоволених молодих людей часто зверталися до філософії Ніцше, що це така фаза росту, і, як правило, мало хто з них розумів його вірно...

— Схоже, що ті товстосуми були саме з їхнього числа, — гмикнув Боб.

Нагорі почулися кроки і сходами затупотіли Ханна, Ліза і Софія: заплетені, у темних сукнях. Слідом за ними, тручи очі, плівся Пол, за ним — Стефан і Ада.

— А де Пітера згубили? — обернувшись, запитав Боб.

— Він сказав, що лишається, хоче поспати, — відповіла Ханна, підійшла до Тео і, серйозно поглянувши на нього, запитала: — Що ти так довго робив в гостях у тітки Лідії?

— Ну... багато чого: пив чай, каву, розмовляв із Мартою...

— І що, ти не дав їй поспати й відпочити перед таким важливим днем?

Тео поглянув на Боба, який відверто шкірився.

— Їй був потрібен не відпочинок, — трохи спантеличено відповів Тео.

— А що? — не вгавала мала.

— Ханно, дай Тео спокій, — суворо сказала Ада.

— Але я хочу знати.

— Недарма тебе назвали Ханною, ти справді така ж липка, як мед, — буркнула старша сестра й пішла до кухні, а мала не рушила з місця, пропалюючи Тео оченятами.

— Марті була потрібна впевненість у собі, у своїх силах і у вірності свого вибору, — відповів той. — Тому, яким би складним не був цей день, вона з усім упорається.

Коли Аян зупинив платформу біля крематорію, до них підійшов Мілан і ще двоє чоловіків у сірому церковному одязі. Привіталися.

— Ми вчасно? — запитав у них Боб.

— Так. Марту щойно забрали лікарі, — відповів Мілан, стримано посміхнувшись.

— Що сталося з моєю кузиною?! — заметушилася Ханна.

Тео не питав нічого, тільки глипав на Мілана. Вочевидь, була домовленість, щоб все сталося не на очах у дітей. Розумно.

— У неї загострення давньої хвороби. З нею лікарі, тож все буде добре, — пояснив їй Аян.

— Звідки ти знаєш? Тебе ж тут не було! У Марти хвороба? Яка в неї хвороба? Може, їй стало зле, бо вона не відпочила? — бурмотіла Ханна, злізши з платформи й поправивши сукню.

— З нею все буде добре, — поплескав її по плечу Аян. — Ходімо.

Діти у супроводі двох шанованих ветеранів пішли до зали, а Тео лишився з церковниками. Взагалі було враження, що вся церква «Семи див» сьогодні переїхала до лікарні: вірян довкола було багатенько, і їхній сірий одяг допомагав Тео особливо не виділятися.

— Я можу побачити Марту? — запитав він у Мілана.

— Навряд чи тебе зараз пустять до операційної, але після — чому ні? Ходімо, — той пішов до будівлі лікарні, і Тео, а також супровід, рушили за ним.

— Чіп, коли потрапляє до тіла людини, випускає три відростки, а над ними — аразан. Все це разом досить складно вилучати, але можливо, — пояснював Мілан на ходу. — Сама процедура триває близько години. Хвилин п’ятнадцять вже пройшло, тож чекати ще не довго.

— Зрозуміло.

— А ти вчора... — Мілан зупинився й уважно поглянув на Тео.

— Що? — здивовано перепитав той.

— Нічого. Ходімо.

До операційної вони пішли через блок персоналу. За матовими дверима тамбура туди-сюди сновигали поліціянти з Північної брами, яким наказано було лишатися під дверима. Людмила, переодягнута в медсестру, чекала на них біля входу до операційної. Вона зміряла Тео прискіпливим поглядом і повідомила:

— Офіційно, у Марти стався розрив судини, яку зараз намагаються зашити. Насправді їй вилучають чіп і, як ти розумієш, вона вирішила приєднатися до нас, — повідомила вона йому. — І це розумно, оскільки інфікування твоїм вірусом вона могла б не пережити.

— Чому? — насупився Тео.

— Він ду-у-уже важкий. Не знаю, чи розповіли тобі твої друзі, але вчора я озвучувала їм результати «Синтезу»: з трьохсот в’язнів вижило тільки сто вісімдесят три, решта — померли, і переважно це були жінки. Як ти знаєш, їх у проєкті була більшість.

— Але... На відео з лабораторії асистентка професора казала, що жінки переносять вірус легше за чоловіків.

— Послаблений — так, але не твій.

— Не мій? — приголомшено перепитав Тео, і Людмила прикипіла до нього поглядом. Він бачив, як повільно її обличчя потемніло від гніву.

— Ти що... вчора раніше пішов, щоб... випередити нас? — просичала вона. — Ти хоч розумієш, що це може її вбити?! У мого свекра було три дружини! ТРИ! Перші дві померли! Їх убив вірус!

Тео, слухаючи Людмилу, відчував, як волосся по всьому тілу ставало дибки, дихання збилося і язик намертво приклеївся до піднебіння від усвідомлення, що те рішення з ін’єкцією було хибним. Людмила штурхала його і смикала, але він тільки мовчки відступав під її натиском.

— Дайте йому спокій! — поруч невідомо звідки з’явилася Софія, зі своїм незмінним кактусом на голові, і стала між Тео і Людмилою. — Це на прохання Дениса Тео здав для Марти кров, і моя сестра ввела їй його плазму.

— Коли? — ледь чутно запитала Людмила.

— Ще перед історією з караваном. На той момент ніхто з нас не знав, що вірус не один, а ви — ретельно зберігали свою таємницю, тому візьміть себе в руки, ще не вистачало, щоб на шум сюди зазирнули люди з Брами,— Софія кивнула на двері, а потім взяла Тео під руку і потягнула назад до блоку персоналу. — Ходімо зі мною.

У лабораторії Софія всадила Тео на канапу, ту саму, на якій він здавав для Марти кров, і принесла склянку води.

— Я розумію, що ти хвилюєшся, але не накручуй себе завчасно. Чуєш?

— Чую...

— Будемо розбиратися з проблемами в міру виникнення. Зараз найголовніше, щоб з Марти дістали чіп і аразановий блок не вибухнув.

— Так, — погодився Тео і відпив зі склянки.

— І є ще дещо, як на мене, важливе, — вона перевела дух. — Пам’ятаєш, коли ми виїжджали на територію атомної станції, я брала зразки тканин похованих там тіл?

— Пам’ятаю. Є результат?