Джоан Роулінг - Кувала Зозуля, Джоан Роулінг

Захаращена дівчача квартира К’яри Портер, її протяжні стогони, її довгі білі ноги, переплетені в нього за спиною — все це лишилося в минулому житті. Тепер у його думках владарювала квадратна й незугарна Рошель Оніфаде. Страйк згадував, як вона, вбрана у точно той самий одяг, у якому її виловили з ріки, за якісь п’ять хвилин після зустрічі з ним швидко говорила у телефон.

Страйк здогадувався, як усе сталося. Рошель подзвонила убивці сказати, що тільки-но обідала з приватним детективом; по розцяцькованому рожевому телефону було домовлено про зустріч; того самого вечора вони, попоївши чи випивши, рушили до річки. Страйк подумав про шафранно-золотий Гаммерсміт-Бридж, де Рошель буцімто придбала нову квартиру; сумнозвісне місце самогубців: низькі огорожі, внизу — швидкоплинна Темза. Рошель не вміла плавати. Ніч, грайливо б’ються двоє закоханих, мимо проїжджає машина, далі крик, сплеск. Чи хтось це бачив?

Ні, якщо вбивця має сталеві нерви і трохи талану; а цей убивця уже продемонстрував і наявність першого, і страшнувату, відчайдушну звичку покладатися на друге. Сторона захисту, мабуть, проситиме про обмежену відповідальність у зв’язку з неадекватністю, яка робила Страйкову здобич унікальним випадком у його досвіді; можливо, подумав він, там є і якась патологія, якесь безумство зі спеціальною назвою, але психологією він не цікавився. Як і Джон Бристоу, Страйк прагнув правосуддя.

У темряві офісу його думки раптово й недоречно звернулися до смерті, яку він сприйняв найближче до серця; до тієї, яка (як цілком безпідставно вважала Люсі) кидала тінь на кожнісіньке Страйкове розслідування, на кожну справу; до вбивства, яке розділило його життя й життя Люсі на дві епохи, і тепер усі їхні спогади були чітко розмежовані на те, що сталося до маминої смерті, й те, що відбувалося після. Люсі гадала, що Страйк утік до армії через Ледину смерть; що ним керувала невтамована віра у провину їхнього вітчима; що кожен труп, з яким він стикався по роботі, нагадував йому про матір; що кожен убивця, який траплявся на його шляху, був тінню вітчима; що Страйк розслідує чужі смерті, вічно шукаючи спокути для самого себе.

Але Страйк мріяв про таку кар’єру задовго до того, як у шкіру Леди встромили голку; задовго до того, як він зрозумів, що його мати (як і кожна людська істота) — смертна і що вбивства — це просто загадки, які слід розгадати. То Люсі так і не забула, Люсі жила у вирі спогадів, що роїлися навколо, мов мухи над труною; Люсі на всі неприродні смерті проектувала суперечливі емоції, які вселив у неї материн передчасний кінець.

Але сьогодні Страйк робив саме те, що, на думку Люсі, вже ввійшло для нього в звичку: згадував Леду і наводив зв’язок між її смертю і цією справою. Леда Страйк, суперґрупі. Саме так її підписали на найвідомішому її фото — єдиному, де його батьки разом. Ось вона, чорно-біла, з обличчям-сердечком, осяйним темним волоссям і очима, мов у мавпочки-мармозетки; а ось, відділений від неї постатями торговця витворами мистецтва, аристократичного плейбоя (обоє вже мертві — один від власної руки, другий від СНІДу) і Карли Астольфі, своєї другої дружини, і Джонні Рокбі власного персоною: андрогінний, некерований, з волоссям майже таким самим довгим, як у Леди. Келихи мартіні, цигарки, з вуст моделі звивається дим, але Страйкова мама — найстильніша з усіх.

Усі, крім Страйка, вважали Ледину смерть сумним, але закономірним результатом небезпечного життя поза нормами суспільства. Навіть тих, хто знав її давно й добре, задовольнила версія, що вона сама ввела собі ту надмірну дозу, яку показав аналіз тіла. Страйкова мати, погодилися всі, скотилася до краю, і нема нічого дивного в тому, що одного дня вона через той край перекинулася і розбилася на смерть: застигла й охолола на ліжку з брудними простирадлами.

Нащо вона це зробила, пояснити не міг ніхто — ні дядько Тед (мовчазний, розбитий, він спирався на край кухонної раковини), ні тітка Джоан (заплакана, але сердита, сидить за крихітним кухонним столом, обіймаючи дев’ятнадцятирічну Люсі, яка ридає їй у плече). Передозування просто здавалося природнім для загального напряму Лединого життя — усіх тих сквотів, музикантів, шалених вечірок; убозтва її останніх стосунків і житла; постійної присутності поруч з нею наркотиків; її навіженого прагнення яскравих вражень. Тільки Страйк розпитував, чи хтось знав, що його мама почала колотися; він один бачив різницю між її потягом до марихуани і раптовим захопленням героїном; він один мав питання без відповідей, бачив підозрілі обставини. Але він був двадцятирічним студентом, і ніхто його не послухав.

Після судових слухань і винесення вердикту Страйк зібрав речі й покинув усе: короткий вибух уваги з боку преси, гірке розчарування тітки Джоан через закінчення його оксфордської кар’єри, Шарлотту, спустошену й розбурхану його від’їздом (вона вже спала з кимсь новим), крик і сцени у виконанні Люсі. Підтримуваний лише дядьком Тедом, він розчинився в армії і знову зажив життям, якого його навчила Леда: щоразу інше місце, звичка покладатися лише на себе, нескінченна принадність новизни.

Однак сьогодні Страйк мимоволі вбачав у своїй матері духовну сестру прекрасної, емоційно залежної, хворої на депресію дівчини, яка розбилася об засніжений асфальт, і негарної безхатньої невдахи, що лежала нині у холодному морзі. Леда, Лула і Рошель були не схожі на Люсі чи тітку Джоан: вони не вжили всіх можливих заходів проти насильства чи нещасного випадку, не прив’язали себе до життя заставами і доброчинністю, безпечними чоловіками і чистенькими діточками, і тому їхні смерті були «трагічні» не в тому сенсі, в якому так кажуть про смерть респектабельних домогосподинь.

Як же легко нажитися на потязі людини до саморуйнації; як легко штовхнути її у небуття, а тоді відступити, знизати плечима і погодитися, що то був закономірний результат хаотичного, катастрофічного життя.

Майже всі фізичні сліди убивства Лули Ленді були стерті, затоптані, засипані густим снігом; найпереконливіший доказ на руках у Страйка — зернисте відео, де двоє чоловіків мчать геть від місця злочину: доказ, якому поліція приділила лише побіжну увагу, а потім відкинула, бо вважала, що ніхто до будівлі не входив, що Лендрі вчинила суїцид і що чоловіки на відео — всього-на-всього двоє сумнівних типів, які планували викрасти машину.

Страйк підвівся і глянув на годинник. Було пів на одинадцяту, але він був певний, що людина, якій він планував дзвонити, не спить. Він клацнув настільною лампою, взяв мобільний і цього разу набрав німецький номер.

—