Тоні Джадт - Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт

дискредитували. І його не довелося дискредитувати в Німеччині, бо там ніколи не було «планування» в нашому розумінні. Рейнську економічну модель і французьку модель індикативного планування в їхніх країнах вважали успішними носії зовсім різних політичних поглядів. Я сказав би, що їх досі так сприймають — цьому не шкодить і англосаксонський чи англо-американський досвід останніх тридцяти років. За більшістю міжнародних критеріїв, стандарти життя у Франції й Німеччині (не кажучи про інші країни зі схожою структурою економіки, як-от Нідерланди чи Данія) значно перевищують американські або британські. Просто повоєнні моделі не скрізь були дискредитовані, а навіть якщо в них частково розчарувалися, вони все одно відлунюють у різних реакціях на фінансову кризу, яку ми спостерігаємо нині.

Не варто забувати, що тільки нове покоління економічних теоретиків і політиків з англо-американським ухилом стверджувало, що планування як таке було провальним. Планування — як ми з’ясували, воно могло означати будь-що чи й узагалі нічого — втратило монополію на прихильність в Англії, США і — з геть інших причин — в Італії та посткомуністичній Європі. Деінде суперечка залишається щонайменше відкритою.

Англійська зневіра у плануванні стала побічним ефектом (не зовсім виправданим) розчарування від націоналізації та державного контролю над економікою. А воно, своєю чергою, було — якщо трохи гіперболізувати загалом слушну, як на мене, тезу — наслідком фактичного вичерпання до кінця 1960-х років досягнень повоєнного буму. У 1970-х люди вже не пам’ятали, звідки взагалі взялися планування і держави загального добробуту.

Плин часу відіграв тут іще одну роль. Логіку транспоколіннєвих держав добробуту було складно побачити наперед. Одна річ — сказати, що ми гарантуємо всім роботу. Зовсім інша — сказати, що ми гарантуємо всім пенсії. Ця різниця увиразнюється саме в 1970-х. Зайнятість зменшувалася, податкові надходження знижувались, тому особливо непокоїло зростання видатків на соціальне забезпечення: дедалі більше людей досягали віку, коли їм належали довгоочікувані пенсійні виплати. Так держави добробуту зіткнулися з кінцем повоєнного буму, до якого колись доклалися, — і результатом стало невдоволення 1970-х.

Не менш важливою була проблема інфляції. Повоєнних кейнсіанців здебільшого не цікавила інфляція з її ризиком постійного зростання державного боргу. Вони погодилися, що метою є повна зайнятість, а засобом — державні видатки, не зовсім усвідомлюючи, що контрциклічна політика працює в обидва боки: у ситі роки видатки треба зменшувати. Але зменшити державні видатки дуже складно. Тому інфляція зростала.

Звісно, не все так просто. Про витоки інфляції 1970-х років досі сперечаються: певна річ, були й зовнішні чинники — наприклад, зростання цін на нафту. Однак поєднання рецесії й інфляції було гнітючим і доволі-таки несподіваним. Здавалося, що уряди витрачають дедалі більше грошей із дедалі меншим результатом.

Якщо поглянути ширше, невдача радянського планування дискредитувала західноєвропейські спроби в очах нового покоління критиків. Байдуже, що між ними не було хоч якогось історичного чи логічного зв’язку, а західноєвропейське планування, за задумом і фактично, було протилежністю комуністичної політики. У 1970–1980-х на зміну міжвоєнному міфові про успіх радянського планування прийшло загальне визнання провальності соціалістичного планування. Наслідки були значні: поразка й розпад Радянського Союзу підірвали не лише комунізм, а й весь прогресивний наратив поступу та колективізації, який — принаймні в очах його прихильників — об’єднував радянське планування із західним.

Зірвавшись із якоря, ця історія ще багато чого потягла за собою.

Говорячи про Беверіджа і Кейнса, ти вказував на зв’язок між економікою, етикою та політикою. Здається, останній чверті XX століття властива оновлена віра — яка іноді відгонить доктринерством чи навіть догматизмом — у те, що етику чи політику можна логічно вивести з економіки.

Саме так. А навіть якщо не можна, то це неважливо, бо головна умова колективного успіху — це економічна продуктивність, економічна стабільність, економічне зростання; а їхні наслідки, випадкові чи неминучі, не від нас залежать.

Коли йшлося про витоки планування, ти казав про міркування розсудливості й етики. Як на мене, у цих питаннях умовою інтелектуальної впливовості було естетичне чуття. Енґельсове «Становище робітничого класу в Англії» дуже ілюстративне. А ще, звісно, є цілий жанр вікторіанського роману — не лише Чарльз Діккенс, а й Елізабет Ґаскелл, — що звертається безпосередньо до індустріалізації. Ця література створила образ страждань робітничого класу, змінивши вигляд суспільства.

Відгомін тих творів є у текстах XX століття: у «Джунглях» Ептона Сінклера, «Тяжких часах» Стадса Теркела, «Гронах гніву» Джона Стейнбека тощо. Зауваж спорідненість підходу й тематики: Теркел навіть позичив Діккенсову назву.

Ми досі відчуваємо естетичну відразу до бідності, несправедливості, хвороб, але сьогодні ці відчуття часто обмежені тим, що колись називали «третім світом». Ми свідомі бідності й економічної несправедливості — непристойності несправедливого розподілу — в таких місцях, як Індія, нетрі Сан-Пауло чи Африка. Але нам значно складніше перейнятися несправедливістю розподілу ресурсів і життєвих можливостей у нетрях Чикаго, Маямі, Детройта, Лос-Анджелеса чи, зрештою, Нового Орлеана.

В Америці досягти успіху — означає фізично відмежуватися від ознак бідності. Тож занепад міста стає джерелом загального занепаду, а не стимулом до відбудови.

Коли, наприклад, Діккенс писав залізничні сцени «Крихітки Дорріт», а Ґаскелл — «Північ і Південь», обоє свідомо нагадували читачам про соціальну катастрофу, яку ті успішно оминали увагою, хоча вона розгорталась у них перед очима.

Так і нам потрібно по-новому поглянути на те, що в нас під носом. Нині багато з нас живуть у закритих спільнотах, фізичних анклавах, які одну соціальну реальність усувають із поля зору, а іншу захищають від втручань. Ці відгороджені мікросуспільства запевняють мешканців, що достатньо платити за послуги в межах своєї спільноти, а витрати й вимоги суспільства по інший бік паркана — уже не їхня відповідальність. Люди знеохочуються платити за послуги та блага, з яких не мають негайного особистого зиску.

У відразі до загального оподаткування тьмяніє й гине сама ідея суспільства як простору спільних обов’язків. Звісно, це чисте лукавство: вийшовши за межі закритого мікрорайону, опиняєшся, скажімо, на державній автомагістралі, яку можна збудувати тільки коштом загального оподаткування. А поліція, яка, зрештою, забезпечує саму можливість отаких бульбашок багатства, існує з місцевих податків.

Занепад міста тут вирішальний, правду кажеш. Формування сучасного — а не середньовічного — міста чітко збіглося з виникненням соціального питання. Французький географ Луї Шевальє зауважив це років п’ятдесят тому у книжці «Робітничі класи і небезпечні класи»: пишучи про Париж початку XIX століття, він блискуче показав, що відбувається, коли середньовічне місто з його громадою стає сучасним мегаполісом робітничого класу.

Там, де колись уся спільнота була пронизана зв’язками, з’являється індустріальний центр із класовим поділом. Торговельна