Стефані Маєр - Аптекар

це Кевін просто прикрасив розповідь?

— Я не про Вал прийшов сюди розмовляти.

Повернувши до нього обличчя, вона зморщила губи.

— Алекс, я не хочу йому брехати.

— А хто збрехав?

— Отже, удавати. Я не хочу поводитись так, наче ми одне одному ніхто.

Вона голосно видихнула:

— Я просто не готова наштовхнутись на неминучий провал. Мені й так стресу вистачить.

— Згодом нам доведеться йому зізнатись. То чому не залишити це позаду зараз?

Він бачив, як змінився її вираз, коли вона обмірковувала варіанти.

— Ти й досі не віриш, що в нас є те згодом? — докоряв він.

— Є… справді чимала ймовірність, що або він, або я не переживемо наступний тиждень, то навіщо розхитувати човен?

Деніел якось різко потягнув її в обійми, ніби радше докоряючи, ніж утішаючи.

— Не кажи такого. Я терпіти не можу, коли ти так кажеш.

— Пробач, — промовила вона йому в сорочку.

— Ми можемо втекти. Сьогодні ж. Сховаємось. Ти ж умієш.

— Можемо хоча б спочатку виспатись та попоїсти? — спитала вона сумно.

Він мимохіть розсміявся через те, яким тоном вона сказала ці слова.

— Гадаю, можемо собі таке дозволити.

На мить вона, розслабившись, притулилась до нього, бажаючи, аби втеча стала правильним вибором. Цей вибір здавався таким легким, сказати б, майже безтурботним.

— Просто вийдемо, тримаючись за руки, — запропонував Деніел, — а потім трішки посидимо на канапі.

— Але спочатку поїмо й виспимося. Я не хочу мати справу зі шлейфом якогось великого викриття, допоки не буду впевнена, що передбачила всі ймовірні негативні реакції і чи потрібне мені озброєння, чи то пак, яка зброя мені потрібна. Просто зараз мені й на думку нічого не спадає.

— Добре, — мовив він, — я даю тобі сьогоднішній вечір, бо знаю, що ти виснажена. Але ми повернемося до цієї дискусії вранці, і я збираюсь бути досить непоступливим.

— І Кевін буде? — дивувалась вона. — Жінка сказала, що в неї одна зайва кімната. Дискусія легшою не буде.

— Я сумніваюсь, — вона по голосу чула, як він закочує очі, тож відсахнулась, щоб глянути на нього. Він її не відпустив, але поклав руки їй на стан, не надто прихиляючи її до себе.

— Чи вона мала на увазі, що це її єдина порожня зайва кімната?

— Гадаю, він ночує у неї.

Вона зморщила носа.

— Справді? Вона наче не надто його вподобала?

— Жінки в його житті нікуди не годні.

Та її це не переконало.

— Але… вона ж могла б знайти собі набагато кращого.

Деніел розсміявся:

— Щодо цього — не сперечатимусь.

Розділ 24

Величезний подвійний холодильник Вал був заповнений краще за холодильник Арні. Власне, він був заповнений продуктами краще, ніж у пересічному ресторані. Скидалось на те, що вона збиралась нагодувати на дюжину більше гостей, ніж уже мешкало в її квартирі, — хоча, мабуть, її попередили про їхню появу лише за кілька хвилин перед тим, як вони зайшли.

Ця невідповідність трохи дратувала Алекс, утім недостатньо, аби відлучити від миски з виноградом. Вона почувалась так, ніби вже багато тижнів нічого свіжого не їла, хоча насправді спливло набагато менше часу. Події на ранчо немов трапились багато місяців тому. Вона ледве могла усвідомити, наскільки мало часу насправді спливло.

Алекс сиділа на білосніжному, ультрасучасному стільці. Але страшенно зручним він не був.

Деніел мукав від задоволення, споглядаючи спорядження.

— Оце так кухня, — пробурмотів він і почав оглядати все у нижніх шухлядах, щоб побачити, скільки є у порядкуванні мисок і каструль. — Ми влаштовуємось зручненько, як удома, га?

Раптом Деніел рвучко випростався. Алекс завмерла з виноградиною в руці, яку саме підносила до рота.

Вал зайшла в кімнату, сміючись, досі в коротенькому кімоно.

— Спокійно, усе тут насправді для тебе. Сама я кухнею не користуюсь.

— Мм, дякую, — мовив Деніел.

Вона знизала плечима.

— Кевін купив усе це. То ти любиш готувати?

— Бавлюсь.

— Він прибідняється, — мовила Алекс. — Він п’ятизірковий кухар.

Вал тепло всміхнулась Деніелові, тягнучись через стіл до нього всім тулубом і мало не торкаючись підборіддям мармурової стільниці.

— О, пречудово. У мене ще ніколи не мешкав справжній шеф-кухар. Здається… буде весело.

Алекс дивувалась, як Вал змогла надати стільки відтінків значень звичайнісінькому слову.

— Ее, мабуть так і є, — відповів Деніел, трохи шаріючись. — А де Кевін?

— Собаку вигулює.

Вал повернулась обличчям до Алекс, і та приготувалась до випаду ворожості.

— Я розпитала Кевіна про тебе. Він сказав, що ти йому тортури влаштовувала, — Вал кивнула головою в бік Деніела.

— Ну, формально так і було. Але то через те, що його сплутали з іншим.

Очі у Вал заблищали від цікавості.

— А що ти накоїла? Підпалила його?

— Що? Ні, звісно ні… Мм… я впорскувала йому хімічні сполуки. Вони, як на мене, дієвіші й шрамів не залишають.

— Гмм, — Вал розвернулась уздовж мармурового столу так, що тепер знову була повернута до Деніела й поклала голову на свою руку, як на подушку. Через такий рух кімоно трохи розчахнулось, і Алекс здалося, що відкрилось цікавеньке видовище. А він стояв зніяковіло, однією рукою тримаючись за холодильник.

— Справді було боляче? — напосідалася Вал.

— Поза межею моєї уяви, — зізнався Деніел.

Вона була ніби зачарована.

— А ти кричав? Благав? Корчився?

Деніел не міг втримати усмішки через такий її захват.

— Усе вищезазначене, мабуть. І плакав, як дитина, — так само всміхаючись, він ніби враз став почуватися затишно, повернувся до холодильника, і почав наспівувати пісеньку.

Вал зітхнула.

— Як би я хотіла це побачити.

— Ти любиш тортури? — спитала Алекс, приховуючи занепокоєння. Певна річ, Кевін би посилив їх у справжньої садистки.

— Не самі по собі тортури, але ж це викликає залежність, хіба ні? Така влада?

— Мабуть… я ніколи не розглядала це з такого боку…

Нахиливши голову набік, вона дивилась на Алекс з неприхованим інтересом.

— Хіба влада не всьому голова?

На мить Алекс замислилась.

— Не з мого досвіду. Колись, відверто кажучи, то була моя робота, а зараз це видається наївним навіть мені, — утім, я справді намагалась врятувати людей. Завжди так багато було на кону. Це був такий стрес.

Вал поміркувала, скрививши губи.

— І справді наївно.

Алекс знизала плечима.

— І тобі це завжди було байдуже? Що можеш командувати? — лазурові очі Вал свердлили її.

Алекс замислилась, розмірковуючи, що, мабуть, так люди почуваються в кабінеті у психіатра, коли їх примушують до розмови. Чи, можливо, це більше схоже на те, як вона сама припинала людей до свого столу.

— Тобто… мабуть. Ззовні я не дуже небезпечна людина. Але часом, мабуть, я тішилася… що мене поважають.