Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

із ями, подалі від цієї мерзоти; не в змозі спинитися, я несамовито один за одним перевертав важкі бутлі, виливаючи їхній їдкий вміст униз, в ту страшну прірву, на ту невимовну почвару, чий величезний лікоть я побачив.

З моєї пам’яті ніколи не зітреться сліпучий вихор зеленаво-жовтих випарів, який вирвався із ями, коли була вилита вся кислота. Мешканці пагорба ще й досі згадують про «жовтий день», коли з фабричних відходів, скинутих у річку Провіденс, здійнялися жахливі отруйні дими, і лише я знаю, наскільки вони помиляються стосовно їхнього джерела. Кажуть також про жахливе ревище, яке в той самий час почулося з якоїсь несправної труби водогону чи підземного газопроводу, але, знову-таки, я можу розповісти їм правду, якщо наважуся. Але правда невимовно жахлива, і мені важко зрозуміти, як я зміг усе це пережити. Я втратив свідомість, коли спорожнив четвертий бутель, яким був змушений скористатися, коли випари почали просочуватися крізь мій протигаз; коли я отямився, то побачив, що жодні випари більше не піднімаються із ями.

Ті два бутлі, що зосталися, я вилив уже без жодного видимого результату, а через деякий час зрозумів, що яму тепер можна засипати. Я закінчив роботу із настанням сутінок, але жах назавжди покинув це місце. Волога у підвалі уже не була настільки смердючою, а всі ті дивні гриби зсохлися і перетворилися на безпечний сірий порошок, який протяг носив підлогою, мов той попіл. Один із найбільших жахів землі зник назавжди; і якщо на світі є пекло, то воно нарешті отримало демонічну душу нечестивої істоти. І коли я кинув туди останню лопату землі, то зронив першу з безлічі сліз, якими я щиро вшановував пам’ять мого любого дядька.

Наступної весни в садочку на терасі біля покинутого будинку не виросло жодних білуватих трав і дивних бур’янів, і невдовзі Каррінґтон Гарріс уперше здав те місце в оренду. Будинок і досі зберігає для мене свою таємничість, але тепер ця таємничість мені приємна, і коли його зруйнують, щоб побудувати на його місці модний магазин або недоладний багатоквартирний будинок, теперішнє полегшення змішається з прикрим жалем. Вузлуваті старі дерева у садку почали родити маленькі, солодкі яблука, а минулого року в їхньому покрученому вітті вперше загніздилися птахи.

Жах Ред Гука

«Серед нас існують таїнства зла так само, як і добра, і я переконаний, що ми живемо та існуємо у незнаному світі, у місці печер, тіней і опівнічних мешканців. Можливо, одного дня людина повернеться на шлях еволюції, але, на мою думку, ці жахливі таїни досі ще не померли».

Артур Мейчен

[122]

I

Декілька тижнів тому на розі однієї з вулиць Паскоуґа, штат Род-Айленд, високий, міцно збудований і доволі потворний перехожий своєю незвичайною поведінкою привернув неабияку увагу місцевого люду. Виявляється, він спускався з пагорба дорогою із Чіпачета і, прямуючи через житлові квартали, повернув ліворуч на головний проспект, уздовж якого кілька скромних бізнесових кварталів доповнювали довкілля урбаністичною ноткою. Саме там, без видимих підстав, він і здійснив той предивний вчинок: вирячившись на найвищу будівлю перед собою, він на мить застиг, а потім, кілька разів налякано, істерично верескнувши, зірвався на несамовитий біг, який закінчився тим, що він перечепився і впав на найближчому перехресті. Коли турботливі руки допомогли йому звестись на ноги і обтрусити від пилу костюм, він виявився притомним, зовні неушкодженим — здавалося, чоловік цілком оговтався від пережитого нервового нападу. Він присоромлено пробурмотів слова вибачення, додавши щось про душевну травму, якої він був зазнав, і, не підводячи погляду, повернувся назад, вгору чіпачетською дорогою, жодного разу не озираючись, аж доки щез із виду. Такі випадки були геть нетиповими для великих, сильних, наділених нормальною статурою і енергійних чоловіків, і незвичність цієї пригоди нітрохи не зменшилась, коли випадковий свідок впізнав у ньому квартиранта усім знаного молочаря з околиць Чіпачета.

Як виявилося, він був поліцейським детективом з Нью-Йорка на ім’я Томас Ф. Мелоун, який перебував у тривалій відпустці у зв’язку з лікуванням після перенавантаження на роботі, яку він звалив на себе у розслідуванні доволі моторошної місцевої справи, що через прикрий випадок закінчилася вельми трагічно. Під час облави, в якій він брав участь, раптово завалилися кілька старих цегляних будівель, і на нього дуже вплинула трагічна загибель обох переслідуваних разом із його напарниками. В результаті у нього з’явився гострий і аномальний страх перед будь-якими будівлями, що хоча б приблизно нагадували ті, які на них обвалилися, тож зрештою психіатри заборонили йому на невизначений період дивитися на такі будинки і порекомендували поїхати з міста. Поліцейський хірург, у якого в Чіпачеті жила рідня, порадив йому невеличкий хутір з дерев’яними колоніальними будиночками як ідеальне місце для психологічної реабілітації; туди і вирушив постраждалий, пообіцявши не повертатися на вбрані у цеглу вулиці великих міст, аж доки на те не буде дозволу фахівця з Вунсокета, який його консультував. Ця прогулянка у Паскоуґ по журнали стала помилкою, за яку пацієнт розплатився переляком, синцями і соромом.

Оце і всі плітки, які пішли гуляти Чіпачетом і Паскоуґом; і саме в це, власне кажучи, вірили і всі психіатри. Спершу Мелоун почав було розповідати цим фахівцям набагато більше, але примовк, наразившись на величезну недовіру останніх до своїх слів. Відтоді він тримав усе в собі, жодним словом не заперечуючи одностайної думки, що раптовий обвал кількох цегляних будинків у бруклінському кварталі Ред-Гук і одночасна смерть багатьох хоробрих офіцерів похитнула його психічну рівновагу. Всі казали, що він перепрацьовував, намагаючись очистити ці кубла безчинства і насилля; деякі подробиці справи з будь-якого погляду були шокуючими, а неочікувана трагедія просто стала останньою краплею. Це було просте, зрозуміле для всіх пояснення, а оскільки Мелоун не був простаком, він вирішив дозволити всім так вважати. Розповідати позбавленим уяви людям про жахи за межами людського розуміння — жахи у будинках, кварталах і містах: лепрозних, вражених метастазами зла, зродженого у прадавніх світах, — було б найшвидшим способом замість сільського курорту отримати кімнату з м’якими повстяними стінами, а попри всю цю чортівню, мислив Мелоун тверезо. Йому були притаманні суто кельтська прозірливість стосовно дивних і таємничих речей, але заразом і гострий погляд логіка на речі зовнішньо непереконливі — поєднання, яке стало причиною того, що у свої сорок два роки він опинився далеко від рідних країв і не раз потрапляв у ситуації, незвичні для випускника Дублінського університету, народженого у георгіанській віллі біля Фенікс-парку.

І зараз, згадуючи все те, що йому довелося побачити, відчути чи осягнути, Мелоун утвердився в намірі зберегти таємницю того, що змогло перетворити безстрашного бійця на легкодухого невротика, а старі цегляні нетрі з їхніми морями темних похмурих облич — на нічні жахіття і зловісні знамення. Уже не вперше йому доводилося приховувати свої почуття — бо чи ж не був сам факт його занурення у багатомовну безодню нью-йоркського дна примхою, якій не було логічного пояснення? Що він міг розповісти пересічним людям про давні відьомські ритуали і химерні дива, які постали перед його проникливим зором у тому казані отрути, де все розмаїття покидьків із мерзотних давноминулих віків змішувало свою отруту й увічнювало невимовні жахи? Він бачив пекельне зелене полум’я потаємних див