Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

було під цим пильним, пронизливим поглядом. – Зараз у мене інша робота. Нормальна. Без фокусів і криміналу.

– Маєш своє житло?

– Маленька квартирка, дісталася від покійного батька. У передмісті.– Вираз очей співрозмовника дедалі сильніше дратував її.– Ще будуть питання, Георгію… чи як там тебе?

Чоловік, здавалось, остаточно розвеселився.

– Ну чого ти все їжачишся, Августо? Ми ж із тобою старі друзі, правильно? Між іншим, у тебе рідкісне і красиве ім’я. Отже, представляюся, – він жартівливо нахилив голову: – Валентин Максимович Смагін, заслужений трудівник українських та інших залізниць. Зі мною все просто: мав справи в Одесі, залишилося трохи вільного часу. А в місті саме відбуваються змагання з плавання, вирішив поглянути на племінницю. Звуть Марта, дівчина, кажуть, перспективна.

– А мені що до твоїх справ? – Августа, намагаючись зберегти самовладання, смикнула плечем і відвернулася, щоб він не помітив, як раптово спалахнуло її обличчя. – Отже, Валентин?

– Можна Валик – так мене сестра Олександра кличе.

Августа з натягнутою усмішкою повернулася до нього:

– Я, звичайно, наламала дров там, у Новому Світі. Але ти вже не гнівайся на мене, будь ласка…

– Розумію, – перебив він. – Та й не твоя це провина. Ти ж мені, між іншим, сподобалася. То що – залишмо всі ці дрібні непорозуміння в минулому?

– Залишмо, – кивнула Августа. – Мені вже пора.

– Та й мені, мабуть. – Валентин підвівся, затримався і раптом присунувся до неї й промовив упівголоса: – Якось не хочеться мені отак із тобою розлучатися… Може, даси телефончик? Приїду до Харкова – віддзвонюся. Привіт, мовляв, дорога стара знайома, такий собі Смагін турбує! Повечеряємо в якому-небудь затишному місці.

– Телефонуй, якщо знайдеться час. – Августа глянула спідлоба. – Запам’ятаєш номер?

– Ні. Продиктуй, будь ласка.

Він поворушив у повітрі рухливими пальцями. Августа полізла в кишеню і простягла йому коротку кулькову ручку. Він натиснув пружинку, підсмикнув манжет, оголив лівий зап’ясток і записав номер її мобільного прямо на шкірі, вкритій золотавими волосками. Потім акуратно опустив рукав і підвівся з лави.

– Ну що ж, я пішов. Ще побачимось.

– Хай щастить, – сказала вона.

Августа примружилася, проводжаючи його поглядом. Відзначила дивну, по-котячому сторожку, зовсім безшумну ходу.

Коли чоловік загубився серед перехожих, вона спробувала зібратися з думками. Не так це й просто: щойно Смагін назвав своє справжнє ім’я, вона відчула себе приголомшеною. Він знає її дочку. Випадковий збіг? Можливо… Але він – точно не її людина. Їй не потрібні ці стосунки. Абсолютно. То навіщо вона дала йому номер телефону?..

Августа підвелась і квапливо пішла алеєю. Повернутися до спорткомплексу? Він знову сяде поруч. Дівчина може помітити їх разом і вирішить, що вона, Августа, спеціально підлаштувала це знайомство. Ні-ні, треба повертатися на вокзал… Марта – його племінниця, отже, Валентин буває там… Якщо… Тоді я могла б хоча б зрідка бачити дочку… Але що ж тепер робити?

Вона зіщулилась, мов від протягу, зупинилася й неуважно запитала в перехожого, котра година.

14

Те, що Марта практично ані хвилини не залишалася сама, сплутало всі його плани. Тренери, подружки по команді, якісь хлопці… а могла ж бути бомба: чотирнадцятирічна учасниця престижних міжнародних змагань, майбутня королева блакитної доріжки, безвісти зникла напередодні фінальних запливів! І ніхто б його солодку руденьку жабку не відшукав. Як і самого Валентина Максимовича Смагіна.

Проте відступати він не збирався.

Учора зранку він не зміг прийти сюди – відсипався у винайнятій в приватному секторі кімнатці. Зате все вечірнє тренування просидів на верхній галереї, пильно стежачи за Мартою. На нього ніхто не звернув уваги. А сьогодні, поштовхавшись годинку серед роззяв і відзначивши, що його дівчинка якась млява й сонна, Валентин махнув рукою і вирушив на вулицю Вітрогонну – туди, де винайняв житло.

Лавка навпроти кіоску була порожня. Жінки, звичайно, і слід прохолов.

Треба визнати – вона справила на нього враження. Спокійна, без оцього папуаського фарбування, симпатична особа протилежної статі, без понтів. Приємно. Августа, так… Чи ти ба, навіть вибачалась. Ні, чимось вона його все-таки зачепила. І квартира в неї, усе як слід… Чим не житло в Харкові?

Він загальмував на повному ходу, поліз у кишеню – і сердито вилаявся. Випустив з уваги – досі не завів чисту сімку замість викинутої! Відразу повернув до трамвайної зупинки, запитав, де найближчий салон мобільного зв’язку, і рвонув туди.

Поки вставляв й активував сім-карту, помітив, що пальці аж тремтять від нетерплячки. Щойно дзвонилка знайшла мережу, Валентин підсмикнув рукав куртки і, глянувши на цифри, тричі повторив їх про себе, ворушачи губами. Потім набрав номер.

Мертвий жіночий голос повідомив: «Абонент знаходиться поза зоною досяжності…»

Як це «поза зоною»? Він обурився. Ще раз звірився із записом на зап’ястку – усе правильно. Про всяк випадок набрав ще раз, – та сама історія. Уже закипаючи, сунув мобільник у кишеню.

Зрозуміло. Чого ще чекати від бандитської шалави?

Від раптового нападу люті цівка поту побігла по грудях. Валентин знову загальмував: стоп-стоп, треба заспокоїтися. До завтра тут, у спорткомплексі, робити нема чого, тож – додому, на вулицю з дурною назвою. І шлунок уже скавчав від голоду – зранку йому обломилася тільки неповна склянка холодного абрикосового соку.

Будівля в далекому кінці Вітрогонної тільки умовно могла вважатися двоповерховою. Руїна – вона і є руїна. Однак будинок був у всьому зручний: тихо, будь-який сторонній на очах, можна за лічені хвилини без пересадок дістатися спорткомплексу. Це, по суті, й вирішило питання, коли позавчора о пів на сьому ранку він з’явився сюди, помітивши написане від руки оголошення біля крамнички на розі.

Житло Валентин винайняв на тиждень. Велика кімната, досить чиста, з відносно міцними меблями, справним холодильником і допотопною мікрохвильовкою, з потертим килимом на щербатому паркеті й заґратованим вікном, що виходить у запущений садок. До кімнати прилягали суміщений санвузол, кухонька й вузький коридорчик. Уся ця пишнота – десять доларів на добу – мала окремий вхід. Дітей у власників будинку, порівняно молодої, але надзвичайно неохайної пари пияків, не було, як не було ані мізків, ані вміння навести лад у своєму мальовничому барлозі й у житті загалом.

Увійшовши в кімнату, Валентин упав на диван і знову набрав номер. Ще раз почувши загробний голос робота, вимкнувся й жбурнув телефон геть. Брехлива сучка!

Треба було поїсти по-людськи. Він зварив куплені по дорозі пельмені й за дві секунди проковтнув їх, запивши