Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

синіло безхмарне небо. Августа набрала повні груди прозорого прохолодного повітря.

«Рівно чотирнадцять років тому цього дня я народила Марту! – Вона зіщулилась і повернулася в номер. – Ще раз погляну на неї – і додому…»

Тепер уже не було сенсу лягати, й Августа пішла прямо у ванну. Потім висушила волосся, не поспішаючи одяглася по-дорожньому і злегка підфарбувала губи. Ретельно впакувала речі, кинувши на дно сумки непотрібний мобільний: батарея сіла ще вночі, а зарядка лишилася в Харкові. Перелічила гроші, відклала необхідну суму, зачинила двері номера й спустилася на ліфті до рецепції, щоб розплатитись і здати ключ. Сьогодні там чергував чоловік років п’ятдесяти, схожий на просмаженого бобра.

По тому Августа вирішила одразу їхати на вокзал – точніше, не їхати, а пройтися пішки. Насамперед купити квиток і тільки тоді чогось пожувати. Однак черга в касу виявилася не до подолання, і їй порадили спробувати години за дві до відходу потяга. Пластиковий стакан кави й двійко здобних булочок у буфеті, візит до автоматичної камери схову, щоб залишити речі. Із собою вона прихопила тільки легку вітрівку, а опускаючи жетон у проріз камери, забобонно набрала чотири цифри: рік народження дочки…

Біля входу до спорткомплексу юрмився народ. Августа трохи поблукала навколо, а потім разом зі зграйкою галасливих підлітків безперешкодно зайшла у фоє й одразу піднялася на другий ярус. По-перше, там її не так просто помітити, по-друге – усе дзеркало басейну як на долоні.

Людей на галереї виявилося досить багато. Августа влаштувалася біля проходу. За нею було широке вікно, три місця ліворуч порожні, праворуч покльовувала носом літня пані в капелюшку, яка сиділа в обнімку зі строкатим дитячим наплічником. Августа про всяк випадок начепила темні окуляри, придивилась, але ні в басейні, ні на лаві біля бортика Марти не виявила. Уздовж басейну вистрибом рухався високий чоловік у тренувальному костюмі й щось покрикував, раз у раз косячись на секундомір. Потім їй здалось, що одна з дівчат на другій доріжці – її дочка. Однак придивившись, зрозуміла – ні, помилилася.

Вище, просто за нею, хтось присів – скрипнуло сидіння пластикового крісла. Августа мимоволі напружилася – різкий запах чоловічої туалетної води викликав непевний спогад. Покосилася на сусідку, підняла комір вітрівки.

– Оце так зустріч! – негучний голос, що пролунав з-за спини, здався знайомим. – А я собі думаю: чи примарилося… Королева Марго власною персоною! Що, закриваємо оксамитовий сезон?

Августа стрімко обернулася.

– Георгій! – здивовано промовила вона, моментально впізнавши чоловіка. Той самий, із Криму. – Як тебе сюди занесло?

– А ти, між іншим, змінилася, Маргарито. Схудла, покращала… – Вона помітила, як майнула і пропала усмішка на його замкненому обличчі.– Сиди, люба, спокійно, не метушись. І дивись куди дивилася… Дружки твої теж тут?

– Ні, я сама. – Августа випросталася, дивлячись на підсинену воду басейну, і додала півголосом: – Я відразу поїхала звідти. Із тим покінчено.

– І чого ж тебе понесло до Одеси, красуне?

– А тобі що до того? Особисті справи. Увечері їду вже. Просто проводжу тут час.

– Угу, – кивнув Георгій. – Шкода, що їдеш. А то б склала компанію. Що ж до мене, то я теж скоро залишаю це симпатичне містечко… Хоча подивимося, як піде. Наше з тобою цілком приємне спочатку знайомство швидко тоді обірвалося…

Чоловік замовк і відкинувся назад. Літня дама в капелюшку зненацька сплеснула руками:

– Дивіться, онде мій Петрик! Третя доріжка! А ваш де?

– Ніде. Я тут випадково.

– Любите плавання?

– Ще б пак! – крізь зуби відповіла Августа.

У потилицю штовхнув беззвучний смішок.

Вона негайно підвелася, щоб припинити безглузді розпитування, і незалежно попрямувала до виходу з галереї. Однак повністю зберегти холоднокровність не вдалось, і вниз по сходах Августа майже бігла. Вона була чомусь певна, що цей Георгій ув’яжеться за нею, і все-таки сподівалася відірватись. Було до сліз прикро, що так і не побачила дочку.

За дві сотні метрів від спорткомплексу, між корпусами гуртожитків, вона нарешті помітила кіоск, заклеєний пивною рекламою. До віконця тяглася невелика черга. Августа прилаштувалась у хвіст, намагаючись заспокоїти збите дихання. Судячи з сонця, було близько другої. Вибила з пачки сигарету, але поки шукала в кишенях вітрівки запальничку, хтось поклав долоню їй на плече.

Августа обернулася – позаду стояв Георгій.

– Ну от, – добродушно промовив він, докірливо хитаючи головою. – Типу пташка небесна. Пурхнула – тільки тебе й бачили.

– Пити хочу… – пробурмотіла вона. – Чого тобі від мене треба?

– Та нічого особливого, люба. – Він знизав плечима. – Зустрів знайому, схотілося побалакати, а вона ні з того ні з сього тікає… Іди в тінь, посидь, а я куплю води.

Вона відвела погляд і ступила з черги. Прикурюючи на ходу, пройшла до вільної лавки на алеї й сіла. Тіні не було ні клаптика, тому й на лавці нікого. Хвилин за п’ять до неї приєднався Георгій. У руках у нього були дві пітні пластикові пляшечки. Влаштувавшись поруч, він простягнув їй одну. Августа відкрутила пробку, зробила кілька ковтків. Ще якийсь час обоє напружено мовчали.

– І все-таки: як ти тут опинилася? – Георгій першим не витримав паузи: поставив пляшечку на асфальт і впритул утупився в неї.– Давай, зізнавайся!

– Я ж сказала: увечері в мене поїзд. Просто хотіла вбити час, – відрізала Августа. – До моря тягтися не хотілося, бачити його вже не можу.

– І куди ти зібралася? Ти де насправді живеш?

Вона назвала місто.

– Треба ж! Одне до одного… Розкажеш – не повірять. – Він раптово пожвавився: – Я ж бо теж із Харкова. Ти заміжня, Марго?

Августа зіщулилась, здивовано глянула – вже відвикла від чужого імені.

– Знаєш, Георгію, – вона зняла окуляри й сунула в кишеню. – Давай по-чесному. Мене звати зовсім не Маргарита. Я – Августа, прізвище моє – Карлова.

– Та і я ж ніякий не Георгій, – з коротким смішком промовив чоловік, нахилився й поклав прохолодну долоню на її коліно. – Кумедна штука: виявляється, ми з тобою земляки… Видно, доля.

– Прибери, – неголосно сказала вона.

– Перепрошую… – Він відсмикнув руку, швидко глянувши на долоню – немов перевірив, чи не забруднився. Відкинувся на лаві й з посмішкою мовив: – Отже, продовжимо. То що там із сім’єю?

– Нема ніякої сім’ї. Я давно живу сама. – До чого ж не по собі їй