Кейт Аткінсон - Життя за життям, Кейт Аткінсон

(— Що ви зробили, щоб це добути? — спитав сердитий власник майстерні, заправляючи їх на шляху на північ.

— Переспала з великим цабе, — солодко відповіла Іззі).

Урсула не бачилася з Іззі після похорону Г’ю, коли та раптом зізналася, що в неї є дитина. Вона думала знову завести про це розмову на шляху до Йоркшира (хоча й ніяково), адже Іззі засмучена, а поговорити їй про це, схоже, більше немає з ким. Навіть сказала:

— Якщо ти хочеш ще поговорити про твою дитину...

Але Іззі тільки відмахнулася, ніби йшлося про якусь банальність:

— А, ти про це? Забудь, я просто була в поганому настрої. Давай десь зупинимося на чай, я радо з’їла би булочку, а ти?

*

Так, вони справді зібралися у Лисячому закуті, і ні, «тіла» справді не було. Статус Тедді і його команди змінився зі «зникли безвісти у бою» на «зникли безвісти, вважаються загиблими». Моріс запевняв, що ситуація безнадійна, годі вдавати, наче надія є.

— Надія завжди є, — сказала Сильвія.

— Ні, — сказала Урсула, — інколи все справді безнадійно.

Їй згадалося те немовля, Еміль. А як виглядав Тедді? Зчорнілий, обвуглений, висохлий, як стара галузка? А може, нічого й не лишилося, не зосталося ніякого «тіла». Припини, припини, припини. Вона перевела подих. Згадай його: маленький хлопчик бавиться літачками й потягами. Ні, це ще гірше. Значно, значно гірше.

— Не те щоби ніхто цього не чекав, — похмуро прорекла Ненсі.

Вони сиділи на ґанку, вижлуктавши забагато доброго віскі Г’ю.

Дивно пити батькове віскі, коли його самого вже нема. Віскі стояло у кришталевій карафці на столі у бурчальні — це вперше з карафки наливала не батькова рука. («Ти ж не відмовишся від крапельки доброго пійла, ведмежатко?»)

— Після стількох вильотів, — сказала Ненсі, — імовірність була не на його боці.

— Знаю.

— Він же знав, що так і буде. Він це навіть прийняв. А що їм, цим хлопчикам, залишається? Я знаю, звучить так, ніби я спокійна, — тихо додала Ненсі, — але в мене серце розбите. Я його так любила... я й досі його люблю. Не знаю, чого це я в минулому часі. Кохання не помирає разом із коханим. Тепер я кохаю його ще більше, бо мені його так шкода. Він не одружиться, не заведе дітей, у нього не буде прекрасного життя, яке він заслужив за правом народження.

Ненсі помахала рукою, окреслюючи Лисячий закут, середній клас, Англію в цілому.

— Не через оце от усе, а тому, що він був хороший. Розважливий і вірний. — Вона розсміялася. — Дурниці це все. Я знаю, ти все розумієш. А я не плачу, не можу плакати. Слізьми глибини горя не передати.

Тедді колись казав, що Ненсі не любить говорити, а тепер їй нічого іншого не залишалося. Сама Урсула майже не говорила, тільки плакала. Щойно заспокоїться, як сльози знову ручаями бризкають з очей. Очі припухли й боліли. Крайтон тримався молодцем, обіймав її і заспокоював, підносив чашку за чашкою чай — заварку, мабуть, поцупив із Адміралтейства. Банальностей не говорив, не казав, що потім буде легше, що час зцілює, що Тедді у кращому зі світів — загалом не став верзти дурниць. Міс Вулф теж трималася молодцем. Вона прийшла посидіти з Урсулою разом із Крайтоном, не допитуючись, хто він такий — тримала Урсулу за руку, гладила по голові, дозволила їй побути невтішною дитиною.

Ось усе й закінчилося, подумала вона, допиваючи віскі. Нічого не лишилося. У голові нескінченний порожній ландшафт, скільки сягає око. «Позаду розпач, смерть попереду».

— Можна попросити тебе про послугу? — спитала Ненсі.

— Звісно, усе, що хочеш.

— Ти можеш перевірити, чи є хоч якась надія, що він живий? Напевно ж, є хоч мінімальна імовірність, що він у полоні. Може, ти когось знаєш у Міністерстві авіації...

— Є в мене одна знайома.

— Чи, може, Моріс когось знає, когось, хто... сказав би напевно, — вона рвучко підвелася, похитнувшись від віскі, і сказала: — Мушу йти.

*

— Ми знайомі, — сказав їй Рой Голт.

— Так, я приїздила минулого року, — сказала Урсула. — Тут і зупинялася, у «Байт Гарт», у них є кімнати, ви, мабуть, знаєте. Це ж ваш паб? Тут же п’ють пілоти?

— Пам’ятаєте, ми разом пили у барі?

— Так, гарний був вечір.

З Моріса, звісно, користі не було, а ось Крайтон доклав усіх зусиль. Але історія не змінилася: літак загорівся, ніхто не вистрибнув.

— Ви — останній, хто його бачив, — сказала Урсула.

— Я про це не думаю, — сказав Рой Голт. — Тед — він був добрий хлопака, але таке весь час трапляється. Просто хтось не повертається. На вечері є, а на сніданку — вже ні. Ну, то ти погорюєш хвильку — а потім про це не думаєш. Статистику знаєте?

— Так.

Він стенув плечима.

— Може, колись, після війни... не знаю. Не знаю, що ви хочете від мене почути.

— Ми просто хочемо знати напевно, — обережно сказала Іззі, — чи він не вистрибнув. Що він загинув. Вас обстрілювали, ситуація була складна, може, ви не бачили цю трагедію від початку до кінця.

— Та мертвий він, повірте мені на слово. І цілий його екіпаж теж. Літак горів від носа до хвоста. Більшість, мабуть, загинула одразу. Я його бачив, літаки були геть близько, ми летіли формацією. Він обернувся і поглянув на мене.

— Поглянув на вас? — перепитала Урсула.

Про що думав Тедді в останні секунди життя, коли вже знав, що загине? Про луки, про гайок, про струмок у лісі, де квітнуть дзвоники? Чи про вогонь, який пожере чергового мучня за Англію? Іззі стисла їй руку:

— Тримайся.

— Я хотів від них відірватися. Він втратив управління, ще не вистачало, щоб їхній сраний літак у нас врізався.

Він стенув плечима. Він виглядав водночас геть молодим і дуже старим.

— Не зациклюйтеся, — грубувато сказав він, а тоді вже тепліше додав: — Я собаку привів, подумав, раптом ви його заберете.

Щасливчик куняв в Урсули в ногах, він ошалів від радощів, побачивши її. Тедді не лишив його у Лисячому закуті, а потягнув на північ, на базу. «А що мені лишалося, коли в нього таке ім’я і репутація?» — писав він. Він