Володимир Миколайович Владко - Аргонавти Всесвіту

Галя поділилася своїми думками з Ван Луном і Соколом.

— Гадаю, тварини пристосувалися, — відповів перший. — На Землі теж так, згадайте. Тигр боїться води, бобер не може жити без води, наприклад.

— Так то тигр, а то бобер, — заперечила Галя. — Цілком різні тварини.

— Нагадаю: обидва, як це сказати?.. А, ссавці! Тоді можна інший приклад. Бурий ведмідь живе в лісі, білий — у воді. Обидва ведмеді. Пристосувалися до умов.

Дівчина була незадоволена з такої відповіді. Певна річ, умови багато значать, це вірно. Але дія інфрарадію, який, наче вогонь, обпікає шкіру, — які вже тут умови!

Між тим, Сокіл підтримав Ван Луна. Він додав:

— Мені здається, ви маєте рацію, Ван. Закон пристосування, добору діє всюди, і тут, на Венері, також. Тільки, Галиночко, це не можна розуміти, як, скажімо, просту звичку. Мовляв, потрапила якась тварина до певних умов, до нової для неї обстановки, — і пристосувалася. Це звучало б надто наївно, спрощено. У нових, незвичних для неї умовах тварина найчастіше просто гине, не встигнувши звикнути і пристосуватися. Пристосування до умов життя — справа дуже довгого часу, багатьох поколінь. З роду в рід більшість тварин не витримувала якихось умов, гинула. Лишалися в живих тільки найміцніші окремі екземпляри. Вони давали потомство — із нього також вимирала більшість. Так тривало тисячі й мільйони років. А внаслідок такого жорстокого добору і залишилися тільки ті тварини, ті види, які пристосувалися до трудних умов. І ті, що лишилися, пристосовані, почувають себе за цих умов, за яких гинули мільярди їхніх предків, дуже непогано.

— Чого доброго, ви скажете ще, що тим вусатим потворам було навіть приємно в інфрарадієвій печері? — спитала недовірливо Галя.

— Певен, що і зручно, і приємно, якщо відносно них можна вживати такі вислови, — підтвердив цілком серйозно Сокіл. — І навіть більше того, Галиночко. Можливо, ці тварини на сучасній стадії їх розвитку навіть потребують того, щоб тепло, яке випромінює інфрарадій, постійно підігрівало їх або їхніх дитинчат. А коли б примусово перевести їх до іншої печери, без інфрарадію, без додаткового опалення, можливо, ці тварини, а особливо їхні дитинчата, не витримали б нових для них умов, загинули б.

— Одному добре, іншому погано, — глибокодумно сформулював короткий висновок Ван Лун.

Галі Рижко лишалося тільки прийняти таке пояснення: іншого ж не було. Та й Микола Петрович також підтвердив міркування Сокола, хоча й розсміявся добродушно, коли Ван Лун несподівано почав з незадоволеним виглядом розвивати щойно зроблений ним висновок:

— Одному добре — це Вадимові міркувати. Іншому погано — це мені займатися тут тваринами.

— Але чому, Ван? Ви нібито вдосталь полюєте…

— «Полюю»? Таке слово звучить тут як насмішка. Тут, на Венері, підкреслю. Де інтересні, красиві бронтозаври, ігуанодони, яких мені обіцяв Вадим? Де справжні теплокровні тварини, на яких приємно полювати?

— Ну, як на мою думку, то бронтозаврів і ігуанодонів навряд чи можна було б вважати красивими, Ван, — насмішкувато зауважив Сокіл. — До того ж, вони аж ніяк і не теплокровні.

— Все одно, — наполягав Ван Лун, — вони схожі на справжніх тварин. Чому обманули, Вадиме? Бачу на Венері тільки всіляких комах, павуків та черв’яків. Дуже погана фауна! Якщо б знав таке раніше…

— То не полетіли б, Ван? Лишилися б на Землі?

— Ні, такого не говорив. Проте взяв би з собою хімічні порошки або рідину для ваших комах. На них, дозволю собі зауважити, шкода витрачати чесні кулі. Так!

— Втім, товаришу Ван, хіба не стали в пригоді ваші кулі там, у печері? — вставила Галя Рижко. — Хіба та потвора не страшніша від тигра чи якогось іншого крупного хижака?

Ван Лун зневажливо махнув рукою:

— Дівчина не здатна зрозуміти красоти полювання! Порівнює: благородний тигр, смугаста блискавка, — і незграбна тварюка, що плазує на кошлатому череві. Мисливцеві соромно слухати такі слова. Тигр — красень; тварюка в печері — кошлата гидота з кривими лапами. Мисливцеві Ван Луну дуже неприємно, дуже погано…

А проте дисциплінований Ван Лун акуратно виконував одержане ним розпорядження Риндіна і сумлінно збирав колекції комах — представників своєрідної фауни Венери, хоча й морщився виразно щоразу, демонструючи товаришам нові зразки. Його колекція була чи не багатшою від гербарію Галини Рижко.

Втім, не менш цікавою була й третя колекція, яку старанно збирав Вадим Сокіл, — мінералогічні зразки найрізноманітніших порід, щедро представлених у міжгір’ї, де лежав астроплан. Сокіл охоче пояснював Галині:

— Справді, мені пощастило! Навіть не треба шукати і відправлятися в розвідки. Наше міжгір’я само по собі є величезним зібранням всіляких порід — і було б просто соромно не зайнятися їх класифікацією. Микола Петрович мав рацію, як і завжди. Адже ж він одразу, після першої ж таки вилазки, зробив висновок, що це міжгір’я виникло внаслідок якоїсь великої сейсмічної катастрофи. Нашарування кори Венери зсунулися, наче хтось спеціально для нас ножем зрізав їх. Як у музеї — підходь і вивчай будову кори! А пам’ятаєте, як старий найточніше визначив з першого погляду напрямок порід-супутників ультразолота? Я, досвідчений геолог, міг тільки позаздрити йому. Ні, в Миколи Петровича безумовно є якась гостра інтуїція, яка допомагає йому розбиратися в найскладніших питаннях швидше від нас усіх, разом узятих! Надзвичайно світла голова!

Галя й сама давно вже переконалася в цьому. Вона завжди, мов зачарована, слухала розповіді і пояснення академіка, який умів про все говорити просто і страшенно цікаво. Для неї Микола Петрович був чимсь на взірець доброго, лагідного чарівника, який розкривав перед нею невичерпні багатства науки, показував шлях розв’язання найскладніших і найзаплутаніших задач і загадок, що раз у раз поставали перед мандрівниками. Перше-ліпше явище, першу-ліпшу подію Микола Петрович умів поставити на належне, немовби призначене їм місце в ланцюгу інших явищ і подій. І виходило, що в усьому тому не було нічого загадкового або таємничого, що рішуче все було пов’язане з попередніми