Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

і разом з Єгорушкою побачив велике подвір’я, заросле бур’яном і реп’яхами. За сто кроків від воріт стояв невеликий будиночок з червоним дахом та з зеленими віконницями. Якась повна жінка, з засуканими рукавами та з підтиканим фартухом, стояла серед подвір’я, сипала щось на землю й кричала так само пронизливо-тонко, як. І перекупка:

— Ціп!.. ціп! ціп!

Позад неї сидів рудий собака з гострими вухами. Побачивши гостей, він побіг до хвіртки й загавкав тенором (усі руді собаки гавкають тенором).

— Кого вам? — гукнула жінка, затуляючи рукою очі від сонця.

— Здрастуйте! — теж гукнув до неї Іван Іванович, відмахуючись палицею від рудого собаки. — Скажіть, будь ласка, чи тут живе Настасія Петрівна Тоскунова?

— Тут! А навіщо вам?

Іван Іванович і Єгорушка підійшли до неї. Вона підозріливо оглянула їх і промовила:

— Навіщо вам вона?

— Та, може, ви самі Настасія Петрівна?

— Ну, я!

— Дуже приємно… Бачите, кланялась вам ваша давня подружка, Ольга Іванівна Князєва. Ось це її синок. А я, може, пам’ятаєте, її рідний брат, Іван Іванович… Ви ж наша, N-ська… Ви в нас і народилися, і заміж виходили…

Настала мовчанка. Повна жінка вп’ялася безтямно очима в Івана Івановича, ніби не вірячи чи не розуміючи, а потім уся спалахнула і сплеснула руками; з фартуха в неї посипався овес, з очей бризнули сльози.

— Ольга Іванівна! — вереснула вона, важко дихаючи від хвилювання. — Голубонька моя рідна! Ах, батечку, та чого ж я, як дурна, стою. Ангелятко ти моє гарнесеньке…

Вона обняла Єгорушку, змочила сльозами його обличчя і зовсім заплакала.

— Господи! — сказала вона, ламаючи руки. — Олеччин синочок! От радість! Викапана мати! Чисто мати! Та чого ж ви надворі стоїте? Прошу до кімнат!

Плачучи, задихаючись і розмовляючи на ходу, вона поспішила до хати; гості поплентались за нею.

— У мене не прибрано! — говорила вона, вводячи гостей до маленької задушливої зали, зовсім заставленої образами і вазонами з квітами. — Ах, мати божа! Василино, піди хоч віконниці відчини! Ангелятко моє! Красо моя неописана! Я й не знала, що в Олечки такий синочок!

Коли вона заспокоїлася й звикла до гостей, Іван Іванович запросив її поговорити на самоті. Єгорушка вийшов до другої кімнати; тут стояла швейна машина, на вікні висіла клітка з шпаком і було так само багато образів і квітів, як і в залі. Коло машини нерухомо стояла якась дівчинка, засмагла, з щоками пухлими, як у Тита, і в чистенькому ситцевому платтячку. Вона не кліпаючи дивилася на Єгорушку і, як видно, почувала себе дуже ніяково. Єгорушка подивився на неї, помовчав і спитав:

— Як тебе звати?

Дівчинка поворушила губами, зробила плаксиве обличчя й тихо відповіла:

— Атька…

— Це означало: Катька.

— Він у вас житиме, — шепотів у залі Іван Іванович, — якщо ви будете такі ласкаві, ми вам будемо по десять карбованців на місяць платити. Він у нас хлопчик не розбещений, тихий…

— Вже й не знаю, як вам сказати, Іване Івановичу! — плаксиво зітхала Настасія Петрівна. — Десять карбованців — гроші добрі, але ж чужу дитину брати страшно! А що як заслабне, або що…

Коли Єгорушку знов покликали до зали, Іван Іванович уже стояв з капелюхом у руках і прощався.

— Що ж? Значить, нехай тепер і зостається у. вас, — говорив він. — Прощавайте! Зоставайся, Єгоре! — сказав він, звертаючись до племінника. — Не пустуй тут, слухайся Настасії Петрівни… Прощавай! Я прийду ще завтра.

І він пішов. Настасія Петрівна ще раз обняла Єгорушку, назвала його ангелятком і, заплакана, стала подавати на стіл. Через три хвилини Єгорушка вже сидів поряд з нею, відповідав на її нескінченні розпитування і їв жирні, гарячі щі.

А ввечері він знову сидів за тим самим столом і, поклавши голову на руки, слухав Настасію Петрівну. Вона, то сміючись, то плачучи, розповідала йому про молодість його матері, про своє заміжжя, про своїх дітей… У грубі сюрчав цвіркун, і ледве чутно гула машинка в лампі. Хазяйка говорила півголосом і раз у раз, хвилюючись, впускала наперсток, а Катя, її внучка, лазила по нього під стіл і кожного разу довго сиділа під столом, мабуть, розглядаючи Єгорущині ноги. А Єгорушка слухав, дрімав і розглядав обличчя старої, її бородавку з волосинками, смужки від сліз… І йому було сумно, дуже сумно! Спати його поклали на скрині і попередили, що коли він уночі захоче їсти, то щоб сам пішов у коридорчик і взяв там на вікні курча, накрите тарілкою.

Другого дня вранці приходили прощатися Іван Іванович і о. Христофор… Настасія Петрівна зраділа й зібралась було ставити самовар, але Іван Іванович, який дуже поспішав, махнув рукою і сказав:

— Ніколи нам з чаями та цукрами! Ми зараз підемо.

Перед прощанням всі посідали й помовчали з хвилину. Настасія Петрівна глибоко зітхнула й заплаканими очима глянула на образи.

— Ну, — почав Іван Іванович, підводячись, — значить, ти зостаєшся…

З обличчя його раптом зникла ділова сухість, він трошки почервонів, сумно усміхнувся й сказав:

— Гляди ж, учись… Не забувай матері і слухайся Настасії Петрівни… Якщо, Єгоре, добре вчитимешся, то я тебе не забуду.

Він вийняв з кишені гаманець, повернувся до Єгорушки спиною, довго копався в дрібних грошах і, знайшовши гривеника, дав його Єгорушці. О. Христофор зітхнув і не поспішаючи благословив Єгорушку.

— Во ім’я отця, і сина, і святого духа… Учись, — сказав він. — Працюй, брат… Якщо помру, поминай. Ось візьми і від мене гривеничок…