Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

Святі апостоли розмовляли всіма мовами, — і ти вивчай мови. Василій Великий вивчав математику і філософію, — і ти вивчай; святий Нестор писав історію, — і ти вивчай і пиши історію. На святих зважай…

О. Христофор сьорбнув з блюдечка, витер вуса й покрутив головою.

— Добре! — сказав він. — Я по-старому вивчений, багато чого вже забув, та й живу інакше, ніж інші. І рівняти навіть не можна. Наприклад, де-небудь у великому товаристві, чи за обідом, чи в зібранні, скажеш що-небудь по-латині, або з історії, або філософії, а людям і приємно, та й мені самому приємно… Або ось теж, коли приїжджає окружний суд і треба приводити до присяги; всі інші священики соромляться, а я з суддями, з прокурорами та з адвокатами запанібрата: по-вченому порозмовляю, чайку з ними поп’ю, посміюся, розпитаю, чого сам не знаю… І їм приємно. Отак воно, брат… Вчення — світ, а невчення — тьма. Учись! Воно, звичайно, важко: у теперішній час навчання дорого коштує… Матінка твоя вдовиця, на пенсію живе, ну та…

О. Христофор злякано глянув на двері й говорив далі пошепки:

— Іван Іванович допомагатиме. Він тебе не покине. Дітей у нього своїх нема, і він тобі допоможе. Не турбуйся.

Він зробив серйозне обличчя й зашепотів ще тихше:

— Тільки ж ти гляди, Георгію, боже тебе борони, не забувай матері і Івана Івановича. Шанувати матір велить заповідь, а Іван Іванович тобі благодійник і замість батька. Якщо ти вийдеш в учені і, борони боже, станеш цуратися і зневажати людей з тієї причини, що вони дурніші за тебе, то горе, горе тобі!

О. Христофор підніс угору руку і. ще раз промовив тонким голоском:

— Горе! Горе!

О. Христофор розговорився і, що називається, добрав смаку; він не скінчив би й до обіду, та розчинилися двері і ввійшов Іван Іванович. Дядько поквапливо привітався, сів до столу і став швидко ковтати чай.

— Ну, з усіма справами впорався, — сказав він. — Сьогодні б і додому їхати, та ось з Єгором ще клопіт. Треба його влаштувати. Сестра казала, що тут десь її подружка живе, Настасія Петрівна, то от, може, вона його до себе на квартиру візьме.

Він покопався у себе в гаманці, дістав звідти пом’ятого листа й перечитав:

— «Мала Нижня вулиця, Настасії Петрівні Тоскуновій, у власному будинку». Треба буде зараз піти пошукати її. Клопіт!

Скоро після чаю Іван Іванович і Єгорушка вже виходили з подвір’я.

— Клопіт! — бурмотів дядько. — Причепився ти до мене, як реп’ях, і ну тебе зовсім ік богу! Вам вчення та благородство, а мені сама мука з вами…

Коли вони проходили подвір’ям, то возів і підводчиків уже не було, всі вони ще рано-вранці виїхали до пристані. В далекому закутку на подвір’ї темніла знайома бричка; коло неї стояли гніді і їли овес. «Прощай, бричко!» — подумав Єгорушка.

Спочатку довелося довго йти нагору бульваром, потім іти через велику базарну площу; тут Іван Іванович довідався від городового, де Мала Нижня вулиця.

— Еге! — усміхнувся городовий. — Вона далеко, туди, до вигону!

По дорозі зустрічались їм візницькі дрожки, але таку забаганку, як їзда візниками, дядько дозволяв собі тільки в особливих випадках і великими святами. Він і Єгорушка довго йшли брукованими вулицями, потім ішли вулицями, де були самі тільки тротуари, а бруку не було, і кінець кінцем опинилися на таких вулицях, де не було ні бруку, ні тротуарів. Коли ноги і язики довели їх до Малої Нижньої вулиці, обидва вони були червоні і, поскидавши капелюхи, витирали піт.

— Скажіть, будь ласка, — звернувся Іван Іванович до одного дідка, що сидів коло воріт на лавочці, — де тут будинок Настасії Петрівни Тоскунової?

— Ніякої тут Тоскунової нема, — відповів дідок, подумавши. — Може, Тимошенко?

— Ні, Тоскунова…

— Пробачте, Тоскунової нема…

Іван Іванович знизав плечима і почвалав далі.

— Та не шукайте! — гукнув йому ззаду дідок. — Кажу — нема, значить нема.

— Слухай, тітонько, — звернувся Іван Іванович до старої, що продавала на розі з лотка насіння і груші, — де тут будинок Настасії Петрівни Тоскунової?

Стара поглянула на нього здивовано і засміялась.

— Та хіба ж Настасія Петрівна тепер у своєму будинку живе? — спитала вона. — Господи, вже років з вісім, як вона дочку віддала і дім свій зятеві відписала! Там тепер зять живе.

А очі її говорили: «Як же ви, дурні, такої дрібниці ке знаєте?»

— А де вона тепер живе? — спитав Іван Іванович.

— Господи! — здивувалася стара, сплескуючи руками. — Вона вже давно на квартирі живе! Вже років з вісім, як свій будинок зятеві відписала. Що ви!

Вона, — мабуть, сподівалася, що Іван Іванович теж здивується і скрикне: «Та не може бути!» — але той дуже спокійно спитав:

— Де ж її квартира?

Перекупка засукала рукава і, показуючи голою рукою, стала кричати пронизливим тонким голосом:

— Ідіть усе прямо, прямо, прямо… От як пройдете повз червоненький будиночок, то в ліву руку буде завулочок. То ви йдіть в цей завулочок і дивіться треті ворота праворуч…

Іван Іванович і Єгорушка дійшли до червоного будиночка, повернули ліворуч в завулок і подалися до третіх воріт праворуч. По обидва боки цих сірих, дуже старих воріт тягся сірий паркан з широкими щілинами; права частина паркана дуже похилилася вперед і загрожувала впасти, ліва покосилася назад у двір, і ворота стояли рівно і, здавалося, ще вибирали, куди їм зручніше повалитися, вперед чи назад. Іван Іванович відчинив хвіртку