Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

в запеклій сутичці. Хтось там кричав. І Охоронець, ще сонний і заплутаний у свої сни, на кілька кроків, на кілька секунд знов опинився там, удома, знову чув важкий віддих голомозого переслідувача, чув хворобливий зойк жінки, яку за волосся витягли в досвіток.

Але коли він добіг до відчинених настіж дверей кімнати Амбраса, рвонув набік штору і сутінкове світло впало на москітну сітку, яка, немов шатро із шовку, блищала над бамбуковим ліжком, він побачив Лілі. Вона випростано сиділа в цьому найтоншому шатрі, і Амбрас, прикритий чи то простирадлом, чи то білою сорочкою, лежав в її тіні.

Дивно, але зараз, нарешті побачивши Лілі, оголену, в хаосі білих простирадел… таку красиву, якою вона часто являлася йому в багатьох болісно-солодких фантазіях… зараз він зауважив передусім сяйво в її очах. Амбрас та Лілі. Собачий Король і Бразилійка. Він бачив лише її очі. Тому що її світла шкіра, її пупок… це струнке, світле тіло — змінилися в його мріях чимось темнішим, таємничішим, м'якістю і теплом Муйри, які він відчув у пінних хвилях новорічної ночі. Лиш ці очі, ці сяйливі очі знову дивилися на нього з нового образу.

Нащо Лілі дивиться на нього?! Нащо впиратися в нього своїми очима? Хай зникне! Але вона лишилася. Мовчазна, випростана, оголена сиділа вона в цьому блискучому шатрі. Він опустив пістолет і відвернувся, відвернувся від неї і від свого хазяїна, не засуваючи штору, вийшов на веранду, на свіже повітря.

Він смертельно втомився. Смертельна втома — таке ж буває? Від несамовитого болю в плечах і дурма-ну-анестезії, який йому час від часу давав ром, Амбрас забув так багато слів. А в потоці нових слів та імен, що пробивалися до затемненої кімнати після полудня з дворів та садів фазенди, навіть його власна мова часом здавалася незрозумілою та чужою. Смертельна втома. Навіть у таборі він ніколи не почувався таким виснаженим, як у ці перші дні нового року.

Йди геть, сказав він Лілі, коли вона одного разу ступила в темряву його кімнати, і стала розповідати про розчищені дороги та звістку з Ріо, і спитала про його болі. Він знав, що вона почала прощатися. Ще кілька днів — і вона буде в Сантусі. Іди вже, я смертельно втомлений.

Але вона поклала свої долоні на його палаючі плечі. І те, що відбулося потім, лиш показало йому, як давно він не належить до живих. Не її губи він відчував на своєму чолі, на щоках, на губах. Не її волосся струменіло в темряві крізь його пальці. А слова, що досягали його свідомості і лишалися невимовними, складалися в одні й ті самі фрази, які наче самі по собі, монотонно й механічно сотні разів повторювалися в ньому цієї ночі, хоча він жодного слова не вимовляв: Я здорова. У мене все добре. Де ти був, мій любий. Не забувай мене.

Чи існує ще цей засипаний глибокими снігами берег озера, де завтрашній день, січнева неділя, називається днем Трьох святих царів? А скрижанілі на скло, дзвінкі моорські очерети, метрові снігові замети над руїнами баракового табору біля каменедробарки — це спогад чи ілюзія?

В бухті Пантану на Трьох царів було так спекотно, що над одним із багатьох островів, які, ніби голови стада на плаву, виднілися в далекій та найдальшій морській синяві, здійнявся стовп диму. Муйра, стоячи з гостями патрона на фазенді поруч з кліткою ягуара, вказала понад іржавими ґратами на дим, що розсіювався над океаном, і сказала: «Сельва горить», а потім кинула чорному амазонському ягуарові шмат м'яса. Під січневим сонцем навіть сире, пріле листя або мертвий чи поламаний бурею чагарник за лічені години ставав нехай і гнилим, але запалом.

Ягуар розгублено і знавісніло метався з боку в бік, наступаючи лапами на тіні ґрат, що косими сходинками падали на долівку його клітки. Увесь у плямах присохлих і відкритих гнійників, він не зважав ані на мух, які його переслідували, ані на м'ясо.

— Короста в нього, — сказала Муйра. — Сеньйор Плініу його пристрелить.

Але гості патрона раптом втратили всяку цікавість до хворої тварини, їхню увагу привертав тонкий, розвіюваний у блакить стовп диму. Як вона сказала? Як називається той острів? І Муйра, заскочена такою різкою зміною фокусу, повторила назву, яка була їй настільки звичною, що переклад її прозвучав як вульгарна лайка: Ілья-ду-Кан. Собачий острів.

34. Пожежа в океані

Січневі пожежі у сельві були в'ялими і блукаючими, грози та зливи знов і знов, іноді протягом цілого дня, відбивали їхні атаки, а вони все одно переховувалися в нетрях, по згарищах, виповзали із засади, ідучи в новий наступ, і врешті, знесилені дощем та непереможною вологістю, гасли поміж зелених сутінків непролазних лісів. Більшою небезпекою, ніж сама ця плутана пожежа, для мисливця чи наглядача, були звірі, що в паніці втікали із зони вогню: отруйні змії, які кусали кожного ворога, що ненароком заступив їм дорогу до спасіння, а на Ілья-ду-Кан ще й ті дикі собаки, яким острів завдячував своїм іменем.

Муйра не могла сказати хазяйським гостям, протягом скількох років Собачий острів був тюрмою, забороненим місцем, яке охоронялося бійцівськими псами. Собаки, як розповідали в Пантану, однаково люто кидалися і на незваних прибульців, і на втікачів. Муйра ще зубрила у школі фазенди vitorias бразильської армії, коли сенат у Сан-Паулу постановив перевести тюрму на континент і там розширити. Чотири ряди кам'яних будівель з ґратами на вікнах, мол та обладнаний пляж знов тоді занурилися в джунглі. В'язні та їхні вартові вже давно були під брязкіт корабельних ланцюгів кудись вивезені, а рибалки все частіше чули на острові собачий гавкіт: декілька бестій, очевидно, лишилися там, покинуті, вигнані чи просто забуті. Хто може то тепер сказати напевно. Факт у тому, що кожне наступне покоління, нащадки тодішніх псів, усе більше дичавіло,