Галина Василівна Москалець - Діти

але боявся затиснутих в спітнілому кулаці монет, котрі будуть згодом настирливо йому тицяти. Він у своїй лабораторії геть одвик від людей, хоч мав товаришів по роботі, гарних знайомих жінок, з котрих не одна поїхала б з ним у цю мандрівку невідомо куди. Власне, чого люди так мріють про свої автомобілі? Бо хочуть незалежності. Чоловік боявся, щоб ота незалежність не обернулась в рабство. Але воно так і трапилось. Безкінечний догляд, пошуки запчастин, бензин, турботи про гараж — все це посипалось, як з мішка. Набридла йому й холостяцька квартира, забита різним непотребом, книжками, яких він не читав, платівками, яких не слухав, немитими вікнами, порожнім холодильником. Може, він не подорожував, а втікав?

Він вважав себе цілком зрілою людиною, а ця дорога, простір робили все дріб’язковим і неважливим. Чоловік ще не усвідомив цього, тільки міг дивуватися банальності своїх думок про все, що не стосувалося його роботи, але в душі уже десь зачаївся біс сумнівів і час від часу його тривожив.

Мандрівника вже давно мучила спрага. Він вирішив зупинитись у невеликому містечку і щось випити, а потім гарно виспатись просто в машині чи в лісі. З свого досвіду він знав, що в кожному менш-більш пристойному міському парку поряд з гіпсовими ведмедями, пофарбованими жовтою олійною фарбою, є такий собі скляний павільйончик під назвою «Вітерець», чи «Відпочинок», чи «Вербичка». Знайти парк було справою кількох хвилин. Людей на вулиці було небагато, і він завважив, що на нього звертають увагу. Власне, він був колись у цьому містечку. У відрядженні. Пробув недовго, десь зо два тижні, й зараз ледве міг пригадати знайомих людей: Марта, Боб (здається, вони тоді збирались одружитись), ще якісь дівчата й хлопці. Ніхто з них не запам’ятався. Тоді по місті ходив анекдот про одного пенсіонера, котрий знайшов філософський камінь. Але, видно, з цього каменю ніхто не скористався, бо подорожній зустрічав ті ж самі невдоволені пісні обличчя зі старанно прихованим честолюбством і заздрістю. Хоча й не всі. Він іще бачив шоферів, що перевозили найрізноманітніші вантажі, трактористів, комбайнерів, автоінспекторів, пастухів, а найбільше — дітей, задоволених з того, що світить сонце і можна гратись у піжмурки.

Подорожній взяв собі пляшку мінеральної і став за столик у кутку. В павільйоні уже товклося чимало місцевих п’яничок. Якийсь засмальцьований чоловічок перед ним скромно взяв склянку чаю, що виглядало досить дивно. Не обзиваючись ні до кого й обома руками тримаючи склянку, він завмер коло вікна і обережно став посьорбувати гарячий чай.

Чомусь на нього ніхто не звертав уваги, ніби це була не людина поважного віку, а невидимка. На вигляд йому було років з шістдесят: зморшкувате сіре лице, бозна-коли мите волосся, вельми помітна щетина на підборідді. Повіка одного ока безперервно сіпалась.

«Напевно, контужений», — подумав прибулець. Він народився в рік війни кволим дитям, у котрого вже не було батька. Його вбили в перші місяці війни. Мати й досі живе у старшого сина. Лагідна худенька бабуся з вицвілими голубими очима.

Чоловічок відчув, що на нього дивляться, і одвернувся. А потім витяг з кишені шматок хліба, намочив у чаї і довго, з насолодою жував, ніби то були якісь витончені ласощі. Подорожній мав тяжке повоєнне дитинство, але вже давно їв те, що хотів, а залишки хліба викидав у бак на сходовій площадці: черстві булочки, скибки батона, окрайці доброго житнього хліба з кмином. Чоловічок допив свій чай, під кінець ще й витер скоринкою всередині склянки, а потім наблизився і несподівано голосно сказав:

— Чому слово «жизнь» пишеться з м’яким знаком, а жити так важко?

Подорожній ледь не впустив склянки.

— Що ви тут робите в цьому вертепі?

Він чув, що діти люблять задавати питання, але ж не божевільні діди.

— Можете не говорити аж до кінця світу! А він настане скоро… Дуже скоро! Білого коня уже сідлають… — Він раптом перейшов на шепіт: — Що ви знаєте про дороги? Є чотири дороги. Перша дорога — дорога життя. Друга дорога — дорога любові Третя дорога — дорога вірності, четверта дорога — дорога щастя.

Від старого смерділо цвіллю і потом.

— А що таке бомба, знаєте? Я чув, що вже вигадали таку бомбу, що буде вбивати тільки дурнів. (Мене тільки контузило, руки, ноги, цілі). А коли повбивають усіх дурнів, хто тоді лишиться?

Старий ніяк не міг надати своєму обличчю іронічного вигляду, мабуть, через повіку, що весь час сіпалася.

— Я листа написав, а на пошті не хочуть відсилати. Кажуть, що адреса неправильна. Вони просто бояться! Бо там і про них написано. Візьміть почитайте…

Він витягнув з кишені зім’ятого, але доволі чистого конверта. Мандрівець узяв його до рук. Зверху кривими великими літерами було написано:

«Греція Місто Салоніки Уряду Миру»

На листку з учнівського зошита подорожній прочитав:

«Що ви собі думаєте, люди добрі? Видумують нові й нові бомби. На одного чоловіка припадає ціла гора динаміту, а ви палець об палець не вдарите. Купуєте машини, лахи, жерете. І всього вам мало. Сидите по своїх норах і жерете, жерете, жерете. А ваших дітей тим часом крадуть, ріжуть ножами, стріляють з пістолетів. Якби ви менше жерли й купували, а більше