Роберт Конквест - Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

релігійне забарвлення. Але факти, про які вони оповідають, до болю знайомі. «Ми мусили віддати все державі», — пише, зокрема, одна родина у лютому 1933 р. Інші листи свідчать про відсутність хліба протягом чотирьох, п'яти, шести місяців. Проте ті, що працювали у радгоспах, одержували 150 г хліба на день, — «від чого не помреш, але й жити не будеш». Пишуть також, що «четверо з дітей брата Мартина померли від голоду, а решта недалекі від цього» (березень 1933 р.); «Ми не мали хліба, м'яса чи жиру протягом уже п'яти місяців… Багато вмирає»; «Неможливо більше знайти ані собак, ані котів»; «Так багато вмирає, що нема часу, щоб викопати могили» (квітень 1933 р.); «В селі все мертве. Дні проходять, і жодної душі не видно… ми зачинилися в домі, щоб приготуватися до смерті» (лютий 1933 р.). Один вмираючий євангеліст писав: «Коли я дивлюся в майбутнє, я бачу перед собою ніби гору, на яку не можу піднятися».

Деякі листи свідчать про прибуття посилок із Заходу. З цієї, зокрема, причини список жертв виглядає не таким великим, як на Кубані. І все ж повідомляється, що число померлих німців досягло 140 тис. На той же час, за приблизними підрахунками, ще 60 тис. німців перебували у радянських таборах. Тих, що вижили, депортували масовим порядком у 1941 р.

Листи німецьких селян довгий час вважалися на Заході фактично єдиним свідоцтвом із перших рук від тих, що дійсно переживали голод. Як бачимо, вони не дуже відрізняються ні від того, про що оповідали спостерігачі в Україні та на Кубані, ані від того, про щоми дізналися від уцілілих, які через багато років згадували особисто пережите.

15. Діти

Голодомор винищив або покалічив ціле покоління селянських дітей — як в усьому СРСР, так і особливо в Україні. Згубність такого явища неможливо переоцінити. Доля дітей у цій величезній катастрофі найбільше приголомшує розум і не може бути виправдана з будь-якого погляду. Що ж до майбутнього країни, то чисельне зменшення цілої генерації призвело до наслідків, котрі відчуваються і досі.

Знімки дітей із кінцівками, що виглядають як палиці, і веслоподібними головами доводять до нестями, як це завжди буває в подібних обставинах. Але цього разу, на відміну від голоду 1921 р., на цих знімках не видно працівників благодійних організацій, які намагаються, хай і з незначними шансами, врятувати їх.

Один спостерігач так пише про вцілілу дитину: «Бідний хлопчик бачив так багато смертей і так багато страждань, що, здається, вважав усе це частиною життя. Для нього не було іншого життя. Діти завжди сприймали страхіття свого становищаяк щось самозрозуміле».

* * *

Війну проти дітей більшовики виправдовували «історичною потребою», і відсутність «буржуазної сентиментальності» у виконанні рішень партії стала засобом перевірки якостей справжнього комуніста.

Ще у 1929 р. газета «Просвещение Сибири» зазначала, Що «деякі товариші, які приїжджають для заготівлі хліба, рекомендують робити все, щоб заохотити випадки переслідування куркульських дітей, які трапляються в школі, використовуючи ці переслідування як засіб тиску на куркулів-батьків, які приховують зерно. І їхні поради, очевидно, втілюються на практиці, оскільки можна констатувати посилення класового антагонізму серед школярів — починаючи від цькування молодших і кінчаючи бійками старших».

Коли секретар одного з окружкомів партії заявив, що слід залишати куркулям стільки насіння, щоб вони могли сіяти і годувати своїх дітей, його піддали критиці: «Ми не можемо думати про куркульських голодних дітей, у класовій боротьбі філантропія — це зло». В Архангельську в 1932–1933 рр. дітям депортованих «куркулів» не давали шкільних сніданків, а також талонів на одержання одягу, на що мали право інші.

У цьому була своя логіка. «Куркульство як клас», який режим мав намір ліквідувати, складався не тільки з дорослих, а й із дітей. Більше того, постулат Маркса про те, що буття визначає свідомість, сприймали цілком безпосередньо, — наприклад, уцілілі діти «куркулів», навіть відокремлені від своїх родин, носили своє соціальне тавро по всіх документах, і їх завжди можна було заарештувати, коли цього вимагала «більшовицька пильність».

Переслідування дітей за дії їхніх батьків стало вже традицією нового режиму. Досить згадати розстріл 14-річного царевича в 1918 р. чи його ровесника — сина старого більшовика Н. Лакоби у 1937 р. У 1930-х роках дітей та їхніх матерів повсюдно засуджували як так званих «ЧСИР» («член семьи изменника Родини») — обвинувачення, яке неможливо було спростувати.

Дітей «куркулів» часто залишали напризволяще, коли обох батьків арештовували. Вдова Леніна Н. Крупська, зокрема, писала: «Заарештували батьків малої дитини. Вона з плачем іде вулицею… Усім жаль малюка, але ніхто не може відважитися взяти його до себе в дім: “Як би там не було, це ж куркульська дитина… Можуть бути неприємні наслідки”». Сама Крупська виступала проти цього, доводячи, що класова боротьба має точитися між дорослими; але з нею вже давно перестали рахуватися.

Проте у багатьох випадках люди були сміливіші та порядніші — всупереч побоюванням Крупської. Оповідають, наприклад, що в одній родині, де батька давно заарештували, а мати просто вмирала від утоми в полі, селяни, які працювали поруч, брали дитину до своєї хати. Типовим прикладом може слугувати історія одного українського селянина, що відмовився вступити до колгоспу. За це його арештували, побили та заслали, а дружина повісилася в коморі. Тоді бездітна родина взяла їхнього малого хлопчика до себе. А той тільки те й робив, що сидів у своєму покинутому домі, повертаючись до них лише ввечері, і ніколи не розмовляв. Подібних історій сиріт — жертв колективізації, яких приймали до себе селяни, безліч.

Іноді людська передбачливість і винахідливість врятовували родину, принаймні на якийсь час. Одна особа, що пережила лихоліття, розповідає, що, повернувшись додому після школи 10-річною дитиною, вона побачила хату порожньою та замкнутою. Батька заарештували, а матір і маленьких дітей узяла до себе бідна селянська родина. Щоб урятувати їх, оповідач та його 12-річний брат мусили переховуватися і взагалі жити на власний розсуд. Одначе батькові вдалося втекти, і він став мандрівним чоботарем. Замість платні за роботу він просив усіх посилати харчі його родині. Батько навіть знайшов можливість ховати деякі харчі у місцевого активіста, де їх, звичайно, не шукали. Хлопці теж не сиділи без діла — вони ловили рибу, коли вдавалося уникнути сторожі.

Але надати будь-яку допомогу потерпілим не завжди було можливо. Наприклад, один хлопчик утік із потягу, яким везли його родину на заслання, і кількома місяцями пізніше відвідав свій рідний хутір. Той був повністю покинутий, бур'ян виріс заввишки з людину, у спустошених будинках, з яких було зірвано дахи, оселилися