Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояки Швейка

час стримувала ворожий наступ. Сотня почала свою роботу, але не встигла на довший час захистити відвороту.

Оберлейтенант Лукаш бігав серед вояцьких рядів, мов навіжений, і кричав:

— Назад! Назад!

Воякам не треба було повторювати цієї команди двічі. Вони як стій завертали з місця, обертали шапки на головах дашком назад і говорили:

— Тепер через який тиждень наступатимемо таким способом, бо москалів налізло, мов сарани. Гей, колєґи, мастіть п’яти заячим смальцем!

Відворот тривав аж до полудня. На заткання прориву на фронті кинули німецькі частини, які підвезено самоходами. Батальйон Швейка був вже в тій хвилі біля якогось залізничого двірця, що горів. На рейках стояв якийсь потяг, що також зайнявся. Горів також якийсь маґазин.

Москалі хвилево зупинилися і збирали наново сили. Під вечір повторили наступ. Російська артилерія гатила австрійські становища барабанним вогнем. Внаслідок того австрійський фронт завертав поводи щораз дальше. Батальйон 91-го полку дістав наказ обсадити і держати залізничий двірець. Батальйон негайно підійшов до самого двірця, але в тій хвилині ворожа артилерія звернула на нього всю свою лють. Запалений потяг мусив негайно покидати двірець.

— Двірець оборонити за всяку ціну, — приказав Лукашеві бриґадієр, отримавши від Лукаша мельдунок про грізну ситуацію на двірці.

— Ви скажіть, щоб пан полковник сам прийшов захищати двірець, — сказав Лукаш люто до гінця. — На двірці тепер не вдержалася б і собака.

Ворожа артилерія стала сипати на двірець стрільнами щораз густіше. Вояки почали розбігатися, а Лукаш кидав прокльони:

— До сто чортів! Що це за комедія?!

— Мельдую послушно, — закричав до вуха Лукаша Швейк, — що ґранати зовсім розбили нашу четверту чоту. Пан лейтенант Дуб…

Ґранати били, мов град, риючи землю і обсипуючи нею все довкруги. Швейк напружував голос і кричав щосили до Лукаша:

— Пане оберлейтенанте, найкраще зробимо, коли звідсіля заберемося. Ті ґранати можуть нас повбивати! Рятуймо свій гонор!

Вояки втікали тим часом цілими купами і щойно за двірцем вдалося їх стримати і звернути знов фронтом до ворога. Вояки вхопилися за лопатки і стали закопуватися. Поволі батальйон став знов стягатися докупи. Коли виявилося, що з одинадцятої компанії пропала майже ціла четверта чота, Швейк підійшов до Лукаша і салютуючи сказав:

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, що не було часу забрати пана лейтенанта Дуба, хоч пан капітан Заґнер наказав нам забирати з поля бою ранених. Мельдую послушно, що до самого вечора не були б ми могли позбирати усіх кусників з пана лейтенанта Дуба, бо в нього вцілила ґраната і розірвала на шматки.

— Отже наш лейтенант Дуб уже скінчив війну, — сказав задумливо Лукаш. — Про це, певно, не говорив з ним ще перед війною його староста.

— Саме там не мав пан лейтенант Дуб щастя, — сказав Швейк, — бо там якраз найбільше били москалі з гармат. Але, Мати Божа, — крикнув нагло Швейк, — адже я там мусив згубити свою люльку, ніде інде, тільки там.

Почав шукати по всіх кишенях, перетряс наплічник, заглянув навіть до хлібника і до ладівниць, але люльки не було. Швейк застогнав так жалібно, що аж самому Лукашеві зробилося жалко.

— Все, що дотепер сталося, це марниця, — сказав Швейк, — пан лейтенант Дуб уже пішов на «гіммелькомандо» і має спокій, але що я діятиму без люльки?

Лукаш потрапив у якусь тупу задуму. Ціла та війна і цілий світ видалися йому купою блазенств. Звелів Балоунові принести собі пляшку сливовиці і потягав з неї до самого вечора. Не чув вже навіть, що по обох сторонах притихла крісова й артилерійська стрілянина. Як сидів під якоюсь сосною, так і задрімав. Швейк нахилився над ним і сказав:

— Ґольнув собі, мов старий швець, а спить, мов дитятко. М’яку має натуру, сердега.

Прикрив оберлейтенанта плащем, сам поклався біля нього і став пригадувати собі гарні картини з проповіди фельдкурата, що говорив воякам про красу побоєвища, вкритого трупами, про зойки конаючих, про іржання коней і про заграву палаючих стодол.

— Треба було тому фельдкуратові сказати «панське» слово, — подумав Швейк і заснув. У сні бачив, як ґраната вдарила в лейтенанта Дуба, а він сповитий димом і вогнем піднімається до неба, немов пророк Ілія на полум’яній колісниці. При небесній брамі метушня і натовп душ, повбираних в найрізніші мундири, а душа лейтенанта Дуба пробивається крізь ту метушню і кричить на вояків:

— Пустіть мене! Що це за порядки?! Як стоїте? Ви мене ще не знаєте! Я згинув за Австрію і маю право розмовляти з Паном Богом перший.

Надійшов святий Петро і став втихомирювати душу лейтенанта Дуба:

— Стій, стій! По черзі! Тут кожний рівний!

Але душа Дуба закричала:

— Я впав за найяснішого пана, я маю право стати відразу до рапорту перед Богом. Прошу мене замельдувати і багато не говорити. Випрошую собі… Ви мене ще не знаєте, але не раджу вам, щоб ви мене пізнали…

В тій хвилі відізвався позад юрби якийсь величний голос:

— Хто там так горлає? Ага! То лейтенант Дуб? Лейтенанте Дубе, заспокійся! Ми з тобою зараз поговоримо. За що ти, лейтенанте Дубе, переслідував хороброго вояку Швейка? Га? За що ти на нього робив доноси? За що ти йому огірчував життя?

Душа Дуба тряслася, мов у пропасниці. Не відповідала ні одним словом, тільки тихенько йойкала:

— Йой, йой, йой, пустіть мене до рапорту, пустіть мене до рапорту!…

— До пекла! — відізвався знов маєстатичний голос…

В тій хвилі Швейк пробудився і сказав:

— Що за дурний сон. Тьфу, тьфу, тьфу!

Уже світало. Швейк сягнув рукою до кишені, шукаючи люльки. Пригадав собі знов, що люльку чейже згубив. Дрижав від холоду на всьому тілі, отже миттю зірвався на рівні ноги, щоби розігрітися. Всі довкруги ще спали, тільки вартівники вешталися поміж соснами. Швейк вийшов з лісу. Перед ним стояв вояк з його чоти. Почувши за собою кроки, вояк налякався і націлився до Швейка з крісом:

— Гальт! Вер да?

— Не кричи, дурню! Не бачиш, що це я? Виходжу на стежу. Ох, ти офермо рекрутська!

— Ах, то ви, Швейку? — сказав вартовий, опускаючи кріс. — Не знаєте ви, чи сьогодні буде кава? А кухня наша є, чи пропала?

— Цього не знаю, — пробурмотів Швейк. — Про це найкраще спитати кухаря, а не мене. Ще такими дурними справами стану забивати собі голову?!… Зрештою, сьогодні розігріють нас москалі і без кави…

— А польовий клич знаєте? — спитав ще вояк Швейка.

— Знаю, — сказав Швейк, — «загублена люлька».

Вже досвіта загриміла російська артилерія, але так нагально, начеб мала аж забагато муніції і не знала що з нею почати. Найгустіше обсипав ворог околицю двірця, де Швейк шукав якраз своєї