Брати Капранови - Щоденник моєї секретарки

професіоналом, але все одно залишилося лише наївною алегорією мого діда, куркульського сина, ворога народу і в’язня ГУЛАГу.

І так само, як на дідовому прес-пап’є, тут бракувало однієї мавпи.

Мене.

Вчора іще органічна складова цієї колотнечі, тепер я стояв збоку, відчуваючи, що все воно — не моє. Зв’язок, який буквально місяць тому єднав мене з владою, з опозицією, з правими й винуватими, тепер було безжально зруйновано. Мене вирвала із загальної композиції невідома, але могутня сила, немов ту втрачену мавпу з прес-пап’є, що залишила по собі тільки шматочок ноги.

Але чи варто про це жалкувати?

Народ на Майдані галасував та скандував, не розуміючи, що перед ним — лише фантазія мого діда, дерев’яні фігурки, які ожили на певний час. А я вже йшов геть від сцени, заморена, відламана мавпа, яка гнітиться своїм розумінням цього світу.

— Сергію Миколайовичу? — раптом пролунав знайомий голос.

Я не повірив своїм очам. Переді мною стояла Хмаринка — так, саме вона, моя секретарка, безжалісно вигнана Катькою за те, що вела щоденник у журналі передачі справ.

— Мариночко? Ви?

— Ну, звісно, я! — вона посміхнулася. — А ви теж із нами?

Дівчина дивилася на мене впевненими, як у всіх тут, на Майдані, очима. І це їй личило значно більше, ніж офісна покірливість.

— З вами? Складно сказати.

— Що значить, складно? — здивувалася вона. — А це?

— Це? — я подивився на помаранчеву стрічку на своєму лацкані і розвів руками. — Це мені пов’язали. У вас не питають.

— Точно, — засміялася Хмаринка. — Чужі тут не ходять. А ходімо, я вас кавою пригощу. Змерзли, мабуть?

— Змерз? Мабуть, і справді трохи змерз. Пальто — це одяг для машини, а не для вулиці.

Хмаринка знову засміялася. Не знаю, чому — може тому, що зараз усі були рівні — роботодавці та працівники, секретарки та директори. А може, просто через молодість та легку вдачу. А може через те, що тут, на бруківці Майдану, люди взагалі дуже багато посміхалися — на відміну від стурбованих персонажів на сцені.

— То ходім? — вона простягнула мені руку, немов дитині.

І я взявся за цю руку у наївній вовняній рукавичці, таку невеличку, але впевнену у власній силі та правоті.

Ми йшли Хрещатиком повз наметове містечко із сотнями гасел та табличок. Біля вогнищ, розпалених у залізних діжках, грілися шмаркаті революціонери. Втім, не тільки шмаркаті — серед жителів наметового містечка багато хто був старшого віку, ба навіть траплялися зовсім сиві.

— Разом нас багато, нас не подолати, — співав магнітофон. — Фальсифікаціям — ні, провокаціям — ні, понятіям — ні, ні — брехні.

А поруч в автофургоні працював велетенський телевізор, з якого три модельки наївними голосами вимагали: «Любий, кохай мене! Палко, шалено, неначе востаннє!..» Такі звичні на домашньому чи офісному екрані, тут, на Майдані, вони виглядали прибульцями з іншої планети — з усіма своїми голими ногами, дитячими гримасками, сексуальними поглядами. Але я також був тут скоріше прибульцем. Цікаво, хто з нас насправді є вигаданим — я з трьома модельками в телевізорі, а чи цей велетенський табір посеред української столиці?

Я йшов за своєю поводиркою, слухаючись найменшого руху її пальців, і відчував себе тріскою, що несеться разом із весняним струмком кудись у невідомий край. І дивно — чим далі від сцени ми віддалялися, тим вільніше мені дихалося.

Біля ЦУМу Хмаринка повела мене у прохід між поставленими сторч палетами, які слугували тут парканом.

— Це зі мною, — кинула вона зарослому хлопцеві з дитячими пухлими щоками, а він серйозно так кивнув у відповідь.

Ми зайшли до великого військового намету, в якому юрмилося півтора десятка людей. Судячи з усього, тут містилися медпункт, кухня та штаб одночасно.

— Доброго здоров’я! — привітався я.

— Кучму — геть! — відгукнувся хтось. Інші засміялися.

Це були переважно студенти — та воно й зрозуміло, бо паперова табличка на вході свідчила, що ми знаходимося в університетському таборі.

Хмаринка підвела мене до столика в кутку, за яким порядкували двоє — один з козацьким чубом робив бутерброди, другий, чорнявий, схилився над консервними банками.

— Дивіться, кого я вам привела! — радісно сказала моя секретарка, немовби розвідниця, що захопила «язика». — Це мій колишній шеф. Він теж із нами.

Чубатий подивився на мене з недовірою, і його погляд здався мені знайомим.

— Сергію Миколайовичу, я вас хочу познайомити зі своїм хлопцем.

— Своїм хлопцем? — для мене ці слова прозвучали, як грім серед ясного неба.

— Так, знайомтеся. Це — Богдан. Богдане, це Сергій Миколайович.

Чорнявий підвів голову від консервів і автоматично витер руку об штани. Витер і закляк на місці. Та і я закляк. Тому що переді мною стояв мій власний син.

— Ти? — запитав я, тому що мав уже сьогодні одну галюцинацію.

— Я.

— Ви знайомі? — здивувалася Хмаринка.

— Трохи, — зізнався я. — Це і є ваш хлопець?

— Так, — вона радісно кивнула.

— І що він тут робить?

— Відкриває консерви. Знаєте, скільки треба відкрити, щоб усіх нагодувать?

Я подивився — стіл та підлогу вкривали бляшанки із явними слідами насильства, залишеними ножем мого сина.

— Він відкриває консерви? — моєму здивуванню не було меж.

— А що тут такого? — Хмаринка розгублено переводила очі з Богдана на мене і назад.

— І давно?

— Третій день.

— Це правда? — обернувся я до сина.

— Так, — сказав він гордо. — Я навіть мозолі натер.

Ні, це було вже просто неможливим. Десь у глибині душі я ще міг допустити, що не відчуваю власного народу, який може від єдиного слова отак от спалахнути, може зібратися, виступити, як одне ціле… Але син! Свого сина я знав значно краще, ніж свій народ, тому готовий був заприсягтися — мій син не може натерти мозолів, хіба що мишкою від комп’ютера. Мій син не може три дні в наметі відкривати консерви. І мій син не може бути хлопцем Хмаринки.

Ми стояли біля намету з кавою та бутербродами в руках. Я, Богдан, Хмаринка і чубатий парубок, якого я тепер впізнав, — саме він тоді привернув мою увагу у синовій компанії на Еспланадній. Хмаринка безперервно торохкотіла, розповідаючи, хто звідки приїхав, хто що сказав, кого вони пікетували та й просто про все підряд, як це властиво жінкам. Богдан дивився на неї без тіні роздратування, його очі підтверджували просту істину — я й справді не знаю не тільки власного народу, але й власного сина. Чубатий від дівчачих слів скептично кривився — він не був закоханий у мою колишню секретарку.

— Ви знаєте, Сергію Миколайовичу, я отак подумала, що коли б мене спитали, що таке рай,