Василь Зима - Ukrainian dream «Последний заговор»

не дозволяють. В іншому разі ви зможете жити й поза системою, але ж вона не зможе жити без вас. Перемогти систему як таку неможливо. Вона тримається на великих амбіціях, великих грошах, великому егоїзмові та гріхах. Утім, кожен із нас має можливість подолати систему в самому собі. Так, це складно, це вкрай складно, але водночас нема нічого простішого, аніж зламати в собі оцю систему з її дурними механізмами, які не дають тобі бути самим собою. Система сильна, бо випереджає тебе на крок, і тобі здається, що ти ніколи не зможеш її обдурити, вона завжди буде думати на два ходи наперед, як той гросмейстер, що сів до шахівниці зіграти партію із новачком. Але гросмейстер виграє тільки тому, що його суперник передбачуваний, і ще — тому, що є певні шахові закони, якими не можна нехтувати, і, знаючи ті закони, можна обіграти навіть дідька лисого. Система переконана, що ти живеш за її законами, і тому вона не чекає від тебе жодної несподіванки. І от саме тоді, коли ти зробиш те, чого від тебе не очікують, система дасть збій. Ти зв'язаний роботою, родиною, зарплатнею, кредитами за житло, авто, медичною страховкою, суспільною мораллю, громадянством, паспортними даними, амбіціями, друзями, патріотизмом, і ще чим завгодно може зв'язати тебе система, аби знати, які кнопки натиснути, аби ти вчинив саме так, як від тебе того очікують. Щоб виграти, треба просто взяти й піти в інший бік. Стати вільним — нема нічого кращого і нема нічого страшнішого для людини, яка роками жила в системі, — в один день ураз стати вільною, і самостійно приймати рішення, і йти саме туди, куди ти хочеш піти, і не тому, що так потрібно, а тільки тому, що ти так собі вирішив. Сам. Іти власною дорогою може тільки та людина, яка вірить. Без віри пройти той шлях неможливо. Бо саме віра породжує незбориму силу, яка робить тебе унікальним і назавжди нищить у тобі самому створені системою механізми.

Розділ 61 (Chapter 61)

Марк ішов Московським мостом у бік Троєщини і, озираючись назад, бачив, як сідає сонце й кидає свою червону тінь на церковні бані, будинки, дерева і на світло-сірі хмарки. Останні змінювали колір і згорали в тому ніжному багатті. Вечір. Аварія. Дві вантажівки не розминулися і тим самим утворили величезний затор, який починався ще біля метро «Петрівка» і тягнувся аж до мосту через Десенку. Марк ходу. Він хотів ще до смеркання залишити місто. Грошей на таксі не було, і він вирішив сісти до будь-якої машини, яка їхатиме з міста. Зупинився, автівки мчали назустріч, блимаючи блідими фарами. Він підняв руку. Так стояв хвилин із шість. Врешті зупинилася темно-зелена іномарка. Водій опустив скло. Марк не побачив його очей — синя бейсболка, такі продаються на троєщинському ринку за шість гривень, вони лежать у великій картонній коробці, і колоритні корейці чи китайці залюбки скидають гривні три-чотири, якщо дуже попросити або зробити вигляд, що вам товар не подобається і ви йдете собі далі шукати інший. Марк поглянув на руки: коли йому не вдавалося дізнатися щось про людину, бо та ховала очі, він завжди звертав увагу на руки, руки могли сказати про людину ще більше, аніж очі чи, скажімо, уста. Маленькі товсті пальці. Нігті коротко підстрижені, не схоже на манікюр, але очевидно, що було зроблено принаймні спробу привести руки до ладу. Шкіра смаглява, ані татуювань, ані каблучок. Маркові ці руки ні про що не говорили. Таке трапляється дуже рідко, коли руки — мовчать. І причина того одна — просто людина не хоче, аби її руки вам про щось розповіли.

— Куда едем, парень? — голос звичайний, тільки зуби геть гнилі. Водій помітив, що Марк звернув увагу на його зуби, одразу стулив вуста, втер пальцем під носом.

— За місто.

— В какую сторону? — на ньому був спортивний костюм, біла футболка, натуральна, без малюнків і написів, темно-сині кросівки, і ще Марк помітив його годинник — масивний, на білому металевому браслеті, на циферблаті — напис. Марк не зміг його прочитати.

— На північ.

— Ну садись. Я еду до Чернигова. Там ночь перекантуешься, а утром найдешь себе попутчика.

Марк відчинив двері і хотів був сісти поряд із водієм, але той заперечно похитав головою.

— Оно поломано, — ударив рукою по сидінню, — никак не дойдут руки починить. Садись назад.

Марк обрав собі місце праворуч від водія. Зачинив дверцята і, глибоко вдихнувши повітря, відчув дивний запах — наче кілька днів немита дівка зняла труси, і тобі в ніс ударив аромат її брудного лона.

— Да заводись ты, — він тиснув на педалі, позираючи на маршрутне таксі. Коли останній пасажир протиснувся в салон, жовтий автобус рушив. Людей на зупинці не залишилось. Цієї миті мотор запрацював. — Отодвинься чуток от двери, обзор закрываешь, — водій озирнувся, і Маркові здалося, що він усміхнувся. Задні дверцята розчинилися, і двоє дебелих чоловіків застрибнули в авто. Один притиснув Маркову руку до сидіння, інший схопив за шию і приклав до щоки дуло пістолета.

— Едем! — від того, що сидів праворуч, приємно пахло, і ніжно-блакитна теніска виглядала досить пристойно.

— Ты положил лопаты в багажник? — другий видався Маркові дуже злою та жорстокою людиною. Важке підборіддя, вузькі очі, широкі вуста і великий ніс. Руки червоні, потріскана шкіра, його руки пахли клеєм і ще чимось гидким, здається, брагою.

— Да, — водій мчав за місто, підрізаючи автівки і проминаючи світлофори. Така його поведінка дала Маркові можливість зробити невтішний для себе висновок: ті, хто його викрав, не боялися того, що їх можуть зупинити даішники. — Вывезем его в поле и там зароем. Слышишь, парень, — водій нарешті зняв із голови бейсболку, і Марк побачив, що він зовсім лисий, — выроешь себе яму?

— А інакше ніяк не можна? — Марк знав, що він не втече від них, і єдине питання, на яке він хотів одержати відповідь перед смертю, — хто сказав їм його вбити.

— Нет. Никак. Да ты не переживай, это не так страшно, как кажется, — той, зі смердючими руками, облизав губи.

— Ти перевіряв? — заплющив очі й дослухався до шуму вітру за вікном і ударів власного серця.

Вони їхали мовчки. Минуло двадцять хвилин. Довелося затриматися на Ленінградській площі: затор. Коли виїхали на трасу, Маркові супутники дістали з-під сидіння пляшку горілки.

— Так, давай направо и полем метров триста под лесок. Во-он туда, — він підтягнув свою красиву блакитну теніску й дістав з-за пояса пістолет. — Тормози, — водій увімкнув фари